Таня Губрій
Режисерка Київського академічного театру “Золоті ворота”. У колаборації з Київським театром драми та комедії на лівому березі Дніпра нещодавно випустила нову виставу “Поїхати не можна залишитися”, що розкриває тему заробітчан.
Велику роль Таня приділяє створенню насиченої промокампанії до вистав, що включає в себе розробку якісної візуальної рекламної продукції, онлайн-продуктів для підтримки зв’язку з глядачами у соціальних мережах, міні-серіалів, що підготовлюють глядачів до розкриття тематики постановки.
Коли у Вашому житті з’явився театр?
Вперше в театрі я побувала досить пізно – у 7-му чи 8-му класі. Я родом з маленького провінційного міста, в якому просто його не було. Найближчий був у Вінниці, але мені теж не вдавалося туди потрапити. Вперше я відвідала театр у Києві і зрозуміла, що хочу побувати там ще раз. Коли вже стала старшою, ми їздили на вистави до Києва і намагалися подивитись хоча б по дві вистави на день. У моєму рідному місті існував аматорський фольклорний театр «Червона калина». Моя мама була його учасницею, а згодом і мене долучила до участі в ньому. Проте це був зовсім інший формат театру. У виставах, в яких ми грали, було дуже багато українських пісень. Це був зовсім інший театр, ніж той, у якому я працюю зараз.
Про початок театрального життя
У моєму рідному місті існував аматорський фольклорний театр «Червона калина». Моя мама була його учасницею, а згодом і мене долучила до участі в ньому. Проте це був зовсім інший формат театру. У виставах, в яких ми грали, було дуже багато українських пісень. Це був зовсім інший театр, ніж той, у якому я працюю зараз.
Нещодавно відбулася прем’єра Вашої нової вистави «Поїхати не можна залишитися», яка розкриває тему заробітчан. Наскільки близькою ця тема є для Вас?
Ця тема є дуже актуальною для мене. Це було однією з причин, чому я взяла саме цей текст. Не скажу, що сам текст чи його структура є ідеальним варіантом або п’єсою, в яку можна закохатися. Але, насправді, мене зачепила тема. Цей текст про те, що є тут і зараз. Він є надзвичайно актуальним та життєвим. Мій батько поїхав на заробітки за кордон, коли я була ще шестирічною дівчинкою, і пробув там близько 14 років. Банальна бідність змусила його залишити рідну домівку. Працював спочатку в Москві. Якщо говорити про 2000-ні, то люди масово виїздили на заробітки саме до Росії. Тоді були дуже важкі роки для моїх батьків. Зараз я це розумію. Роботи фактично не було, грошей теж. Потрібно було якось виживати. Спочатку татко приїжджав кожних 3 місяці. Потім його не бувало вдома по пів року, а деколи навіть довше. Це вплинуло на нашу сім’ю. Немає такої історії, коли людина може бути і тут, і там. Це факт. На жаль, я не можу сказати, що в країні зараз щось кардинально змінилося. Ситуація із безробіттям залишилась незмінною. Надалі зберігається істотна різниця між потрібними і отримуваними спеціальностями нашими молодими людьми. До прикладу, тих же юристів, яким, до речі, є головний герой вистави, наразі у 6 раз більше в Україні, ніж потрібно для нашого ринку праці. А на робочі спеціальності молоді люди не дуже рвуться. І зрозуміло чому. За це платять мало, а робота важка. Ну і, звісно, престижніше працювати в офісі або мати свою справу. Коли я підросла, то знала, що не поїду працювати за кордон, бо бачила, чим це може скінчитися і які може мати наслідки. Наша вистава також про сенс людського життя і його пошук, про відчуття своєї потрібності, про самоідентифікацію.
Про тему заробітків за кордоном
На жаль, я не можу сказати, що в країні зараз щось кардинально змінилося. Ситуація із безробіттям залишилась незмінною. Надалі зберігається істотна різниця між потрібними і отримуваними спеціальностями нашими молодими людьми.
Як до Вас прийшла ідея створення мінісеріалу про головного героя вистави Максима? Розкажіть, як відбувалися зйомки та де наші читачі можуть переглянути цей серіал?
Усі діджитал-історії дуже близькі до театру, адже театр має продовжувати своє життя, іти в ногу з часом і бути актуальним та сучасним. Насправді, текст дуже актуальний, простий і зрозумілий у хорошому розумінні. Коли я почала думати про промокампанію до вистави, у мене виникла думка про мінісеріал. Зйомки відбувалися дуже весело. Ми багато сміялися. Текст до цього серіалу був написаний мною, але наші чудові актори також імпровізували. Це було зроблено умисно. Хотілося, щоб все було дуже живо. Коли почалися зйомки, ми почули, що наші актори дуже гарно розмовляють українською мовою. Зумисно просили їх розмовляти суржиком. Чому саме серіал? Тому що наш 43 театральний сезон має назву #NowIsWow. Кожен сезон має свої назву та театральне спрямування. Цей сезон, у зв’язку з пандемією та карантином, направлений на те, щоб навіть онлайн бути ближчими до наших глядачів. Сюжет серіалу не зовсім відповідає нашій виставі. Але в глядача вже виникає питання: а що далі? Серіал буде збережений на сторінці театру, тому кожен бажаючий зможе його переглянути.
Про створення міні-серіалу
Текст до цього серіалу був написаний мною, але наші чудові актори також імпровізували. Це було зроблено умисно. Хотілося, щоб все було дуже живо. Коли почалися зйомки, ми почули, що наші актори дуже гарно розмовляють українською мовою. Зумисно просили їх розмовляти суржиком.
На цьому Ви не зупинились і створили стікерпаки для Telegram i Viber з усіма акторами вистави, щоб взаємодіяти з глядачами онлайн. Розкажіть детальніше про сезон #NowIsWow, його концепцію та ідею.
По-перше, театр у смартфоні – це можливість бути ближче до нашого глядача у цьому сезоні. Стікерпаки, серіал та інша діджиталізація – це незвична історія для театру. Але ця діджиталізація направлена на те, щоб бути зрозумілим, простим і цікавим глядачу. Взагалі текст вистави «Поїхати не можна залишитися» Ігоря Носовського написаний у форматі телефонної розмови між героями. Ми самі його вже трішки доповнювали, змінили фінал. Але ось цей принцип залишили. Наша історія також про те, що багато життєвих ситуацій були б простішими, якби вирішувались наживо, а не в смартфоні.
Питання промокампанії до вистав зараз гостро постає в українському театральному просторі. Що Ви могли б порадити творчим колективам для створення якісного піару постановки?
Перша і головна порада – це робити недорого (сміється), особливо тоді, коли чуєш щось типу: «Ой, та ви можете собі це дозволити»… До прикладу, квартиру, в якій ми знімали серіал, знайшов у свого знайомого актор, який виконує головну роль. Він звернувся до нього з проханням, а той погодився. Ми всією командою приїхали туди і знімали кілька годин. Це дуже прості речі. Головне у будь-якій промокампанії – це ідея, чітке розуміння того, чого ви хочете досягти. Наступне – це системність. Важливо зрозуміти, що потрібно зробити, аби цього досягти. Про якусь особливу матеріальну базу в нас не йшлося. Все, що ми купили – абсолютно прості речі, які не потребували особливих вкладень. Звісно, я б порадила творчим колективам знімати. Користуйтеся найпростішою і найпоширенішою рекламою – соціальними мережами.
Про промокампанії
Перша і головна порада – це робити недорого (сміється), особливо тоді, коли чуєш щось типу: «Ой, та ви можете собі це дозволити»… До прикладу, квартиру, в якій ми знімали серіал, знайшов у свого знайомого актор, який виконує головну роль. Він звернувся до нього з проханням, а той погодився. Ми всією командою приїхали туди і знімали кілька годин. Це дуже прості речі.
Які плани на майбутнє? Чи є якісь болючі теми, які хотілося б втілити у своїх нових виставах?
Наразі можу сказати, що ми плануємо співпрацювати з Одеським академічним українським музично-драматичним театром ім. В. Василька. Я маю досвід постановки там вистави «Фантоми», планую і надалі здійснювати нові проєкти. Також плануємо співпрацю з театральним агентством «Те-Арт», де була моя крайня прем’єра. Ну і, звісно, рідні «Золоті ворота». Я думаю, що є моменти, які ще рано озвучувати на широкий загал. Але впевнена, що ми до цього ще дійдемо. Якщо говорити про теми, то ті, що болять, так чи інакше втілюються у постановку. Хоч не завжди це буває свідомо. Іноді навіть тоді, коли ти уже починаєш роботу над текстом, розумієш, що тебе це дуже хвилює. Зараз болить тема війни, яка йде у нашій країні. Швидше навіть не війни, а її наслідків. Війна вже існує як факт, вона вже сталася. А її наслідки – це травмовані люди. Психічно і фізично. Вони ще будуть дуже довго такими, не одне покоління. Дай Боже, щоб не було ще якихось нових конфліктів. Але навіть цей буде дуже довго впливати на нас і на людей, що нас оточують. Мене ще хвилює наша політична тотальна безграмотність і суспільна пасивність. Не менш актуальною вважаю і тему домашнього насильства. Я неодноразово ставала свідком таких історій. Також мене цікавить космос: одні ми чи ні у цьому світі? Наскільки сильно людина стала відірваною від нього?
Про театр
Я точно знаю, яким він не має бути. Він не має бути таким, як 50 років тому. Сучасний український театр має бути соціальним. Він має впливати на людину, змушувати її ставити запитання. Має спонукати її до думок, спрямовувати вектор її концентрації на різні соціальні (і не лише) теми. Людині варто задуматись над тим, про що вона ще не думала.
Яку маєте мрію?
Якщо говорити про якісь матеріальні речі, то це ж не мрія, а бажання. Ти їх задовольнив і вже хочеш чогось іншого. А мрія у мене така: бути незалежною від жодних змін. Нині усі різко відчувають на собі швидку зміну обставин у світі, а з ними і нашого життя. Мабуть, я б хотіла бути незалежною від будь-яких змін.
Яким, на Вашу думку, має бути сучасний український театр?
Я точно знаю, яким він не має бути. Він не має бути таким, як 50 років тому. Сучасний український театр має бути соціальним. Він має впливати на людину, змушувати її ставити запитання. Має спонукати її до думок, спрямовувати вектор її концентрації на різні соціальні (і не лише) теми. Людині варто задуматись над тим, про що вона ще не думала. Мені здається, що театр має бути про тут і зараз. Про актуальні і зрозумілі речі. Про те, що близько кожному сьогодні, про те, що людина пережила і що залишилось в її емоційній пам’яті. Театр не має бути елітарним, а стати ближчим до глядача і бажанішим для нього.
Фото з репетицій вистави: Анастасія Мантач
Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк
Сподобалось інтерв’ю? Підтримайте театральний журнал MIZANSCENA! Ми працюємо завдяки Вашій підтримці!
- 20 гривень – вартість однієї чашки кави;
- 50 гривень – вартість одного тістечка.
Подякувати за інтерв’ю:
