“Для мене театр – це можливість говорити відверто.” – Тамара Трунова

Тамара Трунова

Відома українська театральна режисерка. Головна режисерка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Авторка понад 20-ти постановок в Україні та за кордоном.

Лауреатка багатьох театральних премій та конкурсів, серед яких “Київська пектораль”, фестиваль “ГРА”, театральний експертний рейтинг “Київський рахунок”.

Її вистави різні за формою, сенсом та стилем. Працюючи у різних жанрах, вона знаходиться в постійному пошуку та дослідженні театрального мистецтва, але, разом з тим, відверто говорить про важливі речі. Відверто говорить за домогою театру…

Вже більше 15-ти років Ви успішна практикуюча режисерка. Спираючись на цей досвід, як Ви можете охарактеризувати театр та його роль у соціальному житті?

Я не можу сказати, що я успішна режисерка. Категорія успішності в театрі дуже мінлива. Для мене успішність – це коли ідея, яка мене надихає, збуджує і не дає мені жити, матеріалізується у виставу через людей, які поділяють мої цінності. Потім цей ідейний «вірус» розповсюджується на глядача, а той, в свою чергу, будує мапу: кому він розповідає про це, з ким комунікує, як змінюється. І якщо ця зміна потім хвилею повертається до мене, коло замикається, і я можу вважати проект реалізованим. Я дуже ціную ситуації, коли виникає «територія тонкого льоду», – щось не вдається, і я не знаю, як із цим впоратись. Даю собі право на помилку й заходжу на територію, на якій раніше не бувала. Сподіваюсь, що у мене вдається не ставити одну й ту ж виставу, але з різними акторами та словами.

Щодо місії, функції та голосу театру в суспільстві – то це взаємні партнерські стосунки, сворення світу внутрішньотеатрального і взаємодія цього світу зі світом великим. Важливо, що ми говоримо і що ми маємо при тому на увазі, які очікування від нас на тому кінці дроту, чи відповідаємо ми цим очікуванням або навпаки, чи наші думки стикаються у конфлікті, чи здатні ми видобувати енергію із цих зіткнень. Я не можу і не хочу оцінювати театр, бо, будучи всередині, я його в цілому не знаю. Це дуже суб’єктивна територія. Для мене театр – це можливість говорити відверто. Говорити про людину. Не прикрашати, не впадати в істерику про те, хто кого любить чи чому я не став Шопенгауером? Я зараз не нівелюю класичні твори, проте саме вони стали таким затишним «сутінком в літню спеку». Це територія, яка не провокує авторської, акторської та глядацької кризи. А я думаю, що театр повинен провокувати акторську, глядацьку та авторську кризу. Інакше він прикидається, але не існує.

Про театр

Я не можу і не хочу оцінювати театр, бо, будучи всередині, я його в цілому не знаю. Це дуже суб’єктивна територія. Для мене театр – це можливість говорити відверто. Говорити про людину. Не прикрашати, не впадати в істерику про те, хто кого любить чи чому я не став Шопенгауером?

Розкажіть, як Ви вирішили займатися театром та, зокрема, стати режисеркою?

Я хотіла бути акторкою як і 99% всіх дівчат у світі. Я дуже заздрила, коли дивилась фільми у дитинстві. Я обожнювала Олега Янковського і не розуміла природи його акторського існування. Що це за надлюди – актори? Чому вони роблять це так по-різному? Чому смішне не завжди смішне, а печальне не завжди печальне?

Після закінчення школи я вступила до інституту іноземних мов. На останньому курсі зрозуміла, що це злочин проти себе. Тоді порадилась з мамою, і вона сказала спробувати вступити туди, куди я хотіла. Спочатку я вступила до інституту культури. У них діє дуже класна система: актори та режисери займаються в одній групі перших 3 курси. Я вступала начебто на акторський, але і режисери, і актори мали робити свої самостійні роботи. Коли я спробувала поставити щось, я зрозуміла, що мені це значно цікавіше. Це інший обсяг душевних робіт. Це інша психологія взаємовідносин, зовсім інша логістика театрального процесу. Більше амбіцій – більше ризику. Ти не лише комунікуєш з акторами та працюєш з текстом, а й співпрацюєш з композитором, художником із сценографії, художником з костюмів. Ти можеш бути дотичним до рекламної кампанії цієї вистави. Ти ніби стаєш для себе більш очевидним, ніби наводиш на себе zoom. Це відчуття мені дуже сподобалось. З того часу я вирішила, що на певний період свого життя буду цим займатися.

Потім я познайомилась з Едуардом Марковичем Митницьким, який став ключовою постаттю у моїй людській і професійній долі. Після знайомства та спілкування він запропонував мені перейти до нього на режисерський курс. Ось так почалося моє життя і в театрі на лівому березі. Зустріч з Едуардом Марковичем визначила, як я жила ці 15 років.

Чи є у Вас певний взірець у театральному мистецтві? Який Ваш улюблений режисер?

У мене немає взірців. Я намагаюсь дивитись все, що встигаю. Все, що є у доступі. Ми із Стасом Жирковим їздили на театральний фестиваль до Литви, і я побачила там виставу невідомого для мене режисера. Вона мене дуже вразила. Це не моя театральна мова, не мій стиль. Я так не розмовляю про життя. Але як глядач, я була натхненна і вражена. Мені було дуже приємно. Я взагалі люблю бачити щось інше. Вражає те, що це людина, з якою я живу в один і той самий час і яка зовсім через іншу оптику сприймає світ, говорить про життя зовсім по-іншому. Я не вірю в авторитети. Якщо ми обираємо собі якийсь образ чи постать, то таким чином відрізаємо від себе великий шматок живого. Тому в цьому сенсі я намагаюсь дивитися більш горизонтально.

Про професію

Коли я спробувала поставити щось, я зрозуміла, що мені це значно цікавіше. Це інший обсяг душевних робіт. Це інша психологія взаємовідносин, зовсім інша логістика театрального процесу. Більше амбіцій – більше ризику. Ти не лише комунікуєш з акторами та працюєш з текстом, а й співпрацюєш з композитором, художником із сценографії, художником з костюмів. Ти можеш бути дотичним до рекламної кампанії цієї вистави. Ти ніби стаєш для себе більш очевидним, ніби наводиш на себе zoom.

Ви працювали над постановками за кордоном. Чи є відмінності у роботі українського театру та зарубіжного?

У мене розгалуженість більш жанрово-стилістична, ніж географічна. Окрім драматичних вистав, з яких я починала, потім додались оперета та опера. Це і державні театри, і незалежні проекти: «Номери», «Погані дороги», опера «Дідона і Еней» чи опера «Ацис і Галатея». Це чотири абсолютно незалежні проекти, я працювала над ними як запрошена режисерка. У мене швидше було внутрішньоцехове відчуття різниці. Коли ти умовно ініціюєш процес, а тут тебе запрошує ініціатор процесу і ти працюєш вже іншій ролі. Це дуже цікавий досвід.

Щодо роботи за кордоном, то там, де я працювала, по-іншому вигаданий театр. У Манчестері театр «The Royal Exchange» працює як театр проектного типу діяльності. Запрошується режисер, оголошується кастинг для акторів з усієї Великобританії. Обрані люди приїжджають і присвячують місяць свого життя цьому проекту. Тобто ти заходиш у репетиції по-іншому. У нас довго розкачуються: ділимо акторів між собою, ділимо репетиційні майданчики, бо бракує місця. А там театр присвячений цій постановці від і до. Це щоденні 8-годинні репетиції. Це люди, які вміють вмикатися одразу. Не треба довгих перекурів чи пиття кави. Я не проти цього, бо іноді краще пити каву три години, щоб потім зрозуміти, для чого ми взагалі зустрілись, чи є привід для того, щоб нам разом щось робити. Там інші складові процесу, інші терміни. Це диктує інші швидкості. А люди усюди різні, усюди однакові. Навіть у Києві: я працюю в театрі на лівому березі, але коли мене запрошують в інший театр, я приходжу туди, і мені перші два тижні здається, що це інша планета. За місяць мені вже здається, що я там працювала все життя. Ми стаємо ближчими, починаємо довіряти. Вже поставлені цілі, проговорені ідеї і ми знаємо, що нас об’єднує. Тому я не бачу особливої різниці. До того ж, проектний театр – це зовсім інше, вистава там «живе» значно менше часу. Тому вся акторська психофізика, весь творчий метаболізм налаштований трохи на інший календар подій.

Нещодавно у Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра Вашої нової постановки. Розкажіть про неї.

Вистава називається «Дім». Це спільний проект із літературно-перекладацьким фестивалем «TRANSLATORIUM», що реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Для мене це дуже цікава і важлива робота. Із текстами такого стилю і мови я раніше не працювала. П’єса написана у 2000 році. Це дуже складна сімейна історія, в шафі якої не один скелет. П’єса жіноча, грають чотири акторки різного віку. Коли ми говоримо сім’я, то людина будь-якого віку розуміє, що це не завжди свято, не завжди безконфліктне середовище. Це місце таємниць. Місце, де дуже часто конфлікти не проговорюються, їх ховають у дальній куток. У цьому дальньому темному кутку проблема живе своїм життям, розростається і одного дня вибухає. Весь “Дім” складений з таємних кутків. Люди розучились розмовляти. А якщо й говорять, то не про спільне, а про своє. Так кожен зі своїм і залишається. Ти живеш у своєму віртуальному світі, тобі ніколи не доступна правда. Я визначила жанр вистави як колективне сновидіння. Це рапідне переживання стресової ситуації, коли один маленький зсув пробуджує цунамі. Врешті-решт ти доходиш до тієї серцевини, до першопричини, де відбувся той самий ефект метелика, після якого наші життя почали гнити, а ми почали гинути.

Про виставу “Дім”

Коли ми говоримо сім’я, то людина будь-якого віку розуміє, що це не завжди свято, не завжди безконфліктне середовище. Це місце таємниць. Місце, де дуже часто конфлікти не проговорюються, їх ховають у дальній куток. У цьому дальньому темному кутку проблема живе своїм життям, розростається і одного дня вибухає. Весь “Дім” складений з таємних кутків. Люди розучились розмовляти. А якщо й говорять, то не про спільне, а про своє.

Що б Ви хотіли донести до глядача цією постановкою?

Я можу сказати, про що вона для мене. У нас в театрі є нововведення – клуб «ТДК». Після вистави ми зустрічаємось з глядачами, з тими, хто хоче зустрітися з акторами та режисером і поділитися роздумами. Бувають дуже парадоксальні і дивні відкриття під час розмови. Іноді людина дивиться виставу зовсім про інше. Мені здається, що це прекрасно, коли ти даєш ширший коридор для сприйняття.

Я вважаю, що проблема відносин у сім’ї є суперактуальною на сьогоднішній день. Рідні приречені один на одного. Позбавлені вибору. Як бути з цією безвихіддю? Можливо, шукати взаємність і близькість не на рівні енергій, не на відчуттях і почуттях, а на цінностях? Треба домовлятися про цінності. Я, наприклад, розумію, що велику частину свого свідомого життя прожила в емоційному полі. І мені було так приємно. А потім настає день, коли ти розумієш, що щось втрачено і щось відбулося. І ти не можеш встановити причинно-наслідковий зв’язок. А відбулось те, що гормони просто перестали діяти, що реальність відкрилась тобі такою, якою вона є. А під цими гормонами немає жодної точки перетину. Ми живемо про різне. І тоді стається колапс. І, на жаль, це неможливо перепрожити.

Вистава про своєчасність, про відповідальність, про відкриті очі. Про віру в те, що можна зупинитися і змінитися, щось змінити. Про те, що мудра і доросла людина – це людина, яка здатна змінювати свою точку зору.

Про діалог з глядачами

Після вистави ми зустрічаємось з глядачами, з тими, хто хоче зустрітися з акторами та режисером і поділитися роздумами. Бувають дуже парадоксальні і дивні відкриття під час розмови. Іноді людина дивиться виставу зовсім про інше. Мені здається, що це прекрасно, коли ти даєш ширший коридор для сприйняття.

Яка у Вас мрія?

На сьогоднішній день мені здається, що світ прекрасний, але не дружелюбний. Прекрасний ворожий світ. Мені хотілося б, щоб цей парадокс, ці дві полярні риси не були стовідсотково представлені. Щоби все ж таки краща з них переважила. Світ прискорюється, а ти не встигаєш і розумієш, що не встигнеш ніколи. Моя мрія, щоб люди не прискорювали смерть один одного. Ми знаємо, що ми точно завершимося на цій землі, у цій квартирі, у цьому фізичному тілі. Скоріше за все, ми не побачимо тих, кого ми любимо. Мене це завжди дивує: людина точно знає про свою смертність, але живе якимось дивним чином. Якщо б ми говорили лише про те, що нам дійсно болить і що ми розуміємо, керувалися фактами, а не домислами, то звільнили б купу часу для роздумів, аналізу. Можливо, ця тиша допомогла б повернутися до себе.

Ви викладаєте у Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. На Вашу думку, які ж вони – майбутні молоді режисери?

А ще я працюю з чудовою командою. Це освітній простір для підлітків, батьків і вчителів. Називається він «Майбутні». Які ж вони – наші майбутні? Різні, сміливі. Швидко втрачають цікавість, якщо не задовільняються їхні інтереси. Неромантичні (сміється). Прагматичні. Ми ж з вами теж майбутні. Я не знаю, як ті, хто молодше. Вони в іншому віці. Ще не допливли до цього відчуття необхідності термінової трансформації, коли ти розумієш про що з тобою говорить твій внутрішній стан, твоє тіло. Відповідь про завтра треба шукати в сьогоднішньому та вчорашньому дні: « Що ми зробили сьогодні для завтра?»

Про мрію

На сьогоднішній день мені здається, що світ прекрасний, але не дружелюбний. Прекрасний ворожий світ. Мені хотілося б, щоб цей парадокс, ці дві полярні риси не були стовідсотково представлені. Щоби все ж таки краща з них переважила. Світ прискорюється, а ти не встигаєш і розумієш, що не встигнеш ніколи. Моя мрія, щоб люди не прискорювали смерть один одного.

Яким, на Вашу думку, має бути сучасний український театр?

Я думаю, що він не повинен мати ніяких обмежень. Він має бути різним. Мені хотілося б, щоб це був театр, який складатиметься з суб’єктів, щоб була система рівних. Щоб актор, який працює, наприклад, в театрі на Лівому березі, усвідомлював, чому він хоче працювати саме там, і міг для себе визначити, для чого він там. Не через зарплатню, не через те, що близько добиратися додому. Не тому, що хоче насправді в інший театр, але поки пересидить тут. Мені хочеться, щоб актор з людської точки зору був чесним і відповідальним. А якщо буде чесність і відповідальність, то люди будуть там, де вони люблять. І ця енергія любові та відповідальності вже дасть продукт іншого рівня. Хай театр не просто називається українським та сучасним, а насправді таким буде.


Фото: Євгенія Перуцька, Олександр Хоменко

Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк


Сподобалось інтерв’ю? Підтримайте театральний журнал MIZANSCENA! Ми працюємо завдяки Вашій підтримці!

  • 20 гривень – вартість однієї чашки кави;
  • 50 гривень – вартість одного тістечка.

Подякувати за інтерв’ю:

Схожі публікації