“Театр мусить бути гострою рефлексією на життя.” – Стас Жирков

Коли у Вашому житті з’явився театр? Як саме розпочалось Ваше театральне життя?

Театр у моєму житті з’явився на першому курсі університету культури. Навчався я у чудових викладачів – Ільченка Петра Івановича та Пивоварової Катерини Валентинівни. Дуже вдячний їм за те, що повірили  в мене і змогли розгледіти в моєму непростому характері важливі та глибокі речі. Якби не ці педагоги та їхня віра в мене, то  в моєму  житті нічого б не відбулося. З одного боку вони зуміли дати мені ази професії, а з іншого – повну свободу. Це величезна рідкість. Петро Іванович і нині є режисером театру Франка. Ми продовжуємо спілкуватися.

Зараз Ви очолюєте театр драми та комедії на лівому березі Дніпра. Як Ви туди потрапили?

Я туди потрапив, як і всі директори театрів, за результатами конкурсу. У січні 2019 року відбувся конкурс на посаду керівника театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Ми його виграли разом із Тамарою Труновою. Однак вона зняла свою кандидатуру на мою користь. Вважаю, що це було безпрецедентне рішення в історії сучасного українського театру, коли двоє людей не посварилися, а об’єдналися заради однієї мети, заради того, щоб створювати сучасний український театр на базі театру драми і комедії.

Ви працювали над постановкою вистави «Маріте» у місті Алітус, що у Литві. Розкажіть, про що вона та як проходила робота?

У Литві є книга-бестселер Альвідаса Шляпікаса «Моє ім’я Маріте». Я випадково прочитав її в українському перекладі. А коли з міста Алітус прийшла пропозиція поставити виставу, то я обрав саме «Моє ім’я Маріте». Мене здивувало, що до того часу там не було жодної вистави за цією книгою, хоч книга і автор є дуже відомими. Мені було  приємно працювати в Литві. Класні актори, чудовий театр і система роботи. Мені все сподобалось. Єдиний недолік в тому, що  було мало часу. Фактично всю виставу ми зробили за чотири тижні, а якщо врахувати вихідні, то навіть менше. Це, звісно, трішки напружувало, але було якесь єднання і взаєморозуміння з артистами. Мені здається, що результат у нас вийшов хороший. Принаймні,  публіка , що була на прем’єрі, це підтвердила.

Тема дітей-вовків для литовців є дуже болючою. Це німецькі діти, які під час Другої світової війни йшли на територію Литви задля того, аби знайти їжу. Вони залишалися у Литві, отримували нові сім’ї. Починали розмовляти литовською, забуваючи рідну німецьку. Це дуже цікава сторінка з історії, в якій ми намагалися розібратись. Допомогли й особисті спогади  акторів та їхніх родин. З усього цього ми склали виставу.

Також ви працювали над постановкою у Магдебурзькому театрі. Розкажіть детальніше про цю роботу.

Це міжнародний досвід. Він є надзвичайно важливим. Я поставив три вистави у місті Магдебург у Німеччині Всі вони поставлені у різний час. Остання вистава « В очікуванні Годо». Це був не якийсь там спецпроект під Україну. Це було просто запрошення режисера на постановку. Надзвичайно приємно, коли тебе цінують за кордоном. Це про щось  та говорить, розкриває якісь важливі аспекти моєї професії. У мене фактично відбулося повне переосмислення театру. Я гордий з того, що будучи українським режисером,  постійно працюю за кордоном: у Білорусі, Німеччині, Литві. Думаю, що зараз це рідкість. Вважаю, що роблю важливу справу: представляю Україну в світі. Я завжди готовий  до нових пропозицій з інших країн. Ставити вистави за кордоном мені надзвичайно  цікаво, адже це новий досвід та навчання.

На Вашу думку, з якими проблемами стикається сучасний театр?

Мені здається, що проблеми майже не змінилися. Вагомою серед  них є людська байдужість. До того ж у нас росте конкуренція. Якщо раніше ми могли посперечатися, умовно кажучи, з парком, з літературою або кінотеатром, то зараз ми сперечаємося з інтернетом, з Netflix. Звісно, що це не додає нам можливостей. На мою думку, зараз відбувається важка боротьба за глядача. Особливо у час пандемії, коли є вільний доступ до різноманітної інформації, до відео. Вважаю, що кожен глядач зараз є ще важливішим, ніж був раніше.

Зараз Ви працюєте над виставою «Хлібне перемир’я» за Жаданом. Розкажіть детальніше про цю роботу. Що Ви хочете донести до глядача? Про що вона для Вас?

Так, зараз ми працюємо над «Хлібним перемир’ям» Сергія Жадана. Це    роздуми над тим, чи можна було уникнути  війни, яка нині відбувається на Сході. Що робив би кожен з нас, якби потрапив у таку ж ситуацію, як герої вистави? Чи можливе єдине «завтра» для людей, які живуть на цих територіях? Це історія  про нас і наше ставлення до них.  І, звісно, про людину. Про втрату. Про маму, яку втрачають, про Україну, яку ми втрачаємо. Зараз, на жаль, ще не до кінця  усвідомлюємо, що Крим і Донбас уже втрачені. Важливим нині є питання: а чи повернемо їх колись і як будемо це робити?

Яким є Ваше ставлення до співпраці з іншими театрами та створення спільного продукту?

Я до цього ставлюсь добре. Коли  очолював театр «Золоті ворота», ми були одними із перших, хто зробив поняття  «копродукції» звичним.  Було зроблено декілька копродукцій: вистава «Сталкери» з Молодим театром,  «Слава героям» з Івано-Франківським, «Чому не вижив Михайло Гурман» з Магдебурзьким. Я позитивно ставлюся до будь-якої спільної роботи . Це збагачує театр досвідом та новими ідеями. Це робить духовно багатшими глядачів, бо є такі поєднання, які не можливо зробити у рамках одного театру. Водночас, це робота над відкритістю українського театру, тому що, на жаль, він залишається закритою герметичною системою.

Чи є у Вас певний взірець або наставник у театральній справі?

Я вже називав своїх педагогів, які є для мене дуже важливими. Мені також подобається працювати зі своїми колегами Тамарою Труновою та Ксенією Ромашенко. Я вважаю, що для того, аби бути взірцем і наставником, не обов’язково перебувати на відстані. Іноді можна багато навчитися у людей, які поруч з тобою. Я вдячний долі, яка звела мене з багатьма талановитими людьми. Це, до прикладу, Корнелія Кромбгольц – німкеня, яка очолювала Магдебурзький театр. На жаль, вона вже померла. Ця людина дала мені дуже багато з точки зору знань і досвіду, можливостей.  Багато зараз читаю інформації про Едуарда Митницького. Для мене важливо, щоб ми зберігали цю пам’ять і збагачували її. Нам завжди потрібно бути в діалозі з минулим.

Ви є лауреатом багатьох премій, зокрема, театральної премії «Київська пектораль». Як Ви оцінюєте свої здобутки? Чи надихають  вони Вас  на подальшу роботу і перемоги?

«Київську пектораль» я отримував неодноразово. Також була театральна премія «Гра». Маю звання Заслуженого артиста України.  Все це є результатом моєї роботи. Але якщо говорити чесно і серйозно, то я працюю не заради премій. Це є моїм  своєрідним захистом у різних ситуаціях. На жаль, ми постійно маємо думати і про політичні питання, і так далі… Для власного захисту  – це важливий момент, якщо говорити відверто. А чи стану я кращим від більшої кількості перемог? Думаю, що навряд чи.

Ваша дружина Ксенія Ромашенко зараз очолює театр «Золоті ворота». Як просувається робота у театрі, у якому колись Ви були художнім керівником?

Вона пройшла і виграла конкурс абсолютно заслужено. Коли я ще працював у театрі «Золоті ворота», Ксенія була моїм заступником. Більшість питань вирішувала саме вона. Тому для мене це не стало несподіванкою. Мені здається, що саме так і має бути. Якщо людина йде зі своєї посади, вона хоче зберегти і те, що було до неї, і те, що безпосередньо створено нею. Тобто залишити людину, яка могла б продовжувати ту важливу справу. І те, що театр «Золоті ворота» продовжує активно працювати, їздити за кордон, брати участь у міжнародних програмах і фестивалях, доводить правильність вибору Департаменту культури. Значить, конкурс проведено за правилами, а  переможницю обрано чесно.

На Вашу думку, як розвивається сучасна українська драматургія?

Це важке питання. На жаль, ми не можемо поки налагодити діалог між театрами і драматургами. Ця тема дуже болюча.  Цього діалогу немає з обох боків. Я можу на пальцях однієї руки перерахувати драматургів, які готові до справжньої  співпраці. Це важливий момент. Попереду ще багато роботи. Той підхід, який існує зараз, вважаю неправильним. Не знаю, чи відповів на питання. Хто вміє читати між рядків, той зрозуміє.

Яким має бути сучасний український театр?

Мені здається, що в першу чергу він має бути чесним. А ще – соціальним і гострим. Коли ти приходиш до театру на виставу, то маєш усвідомлювати: навіщо і для чого вона зроблена. Мусиш розуміти порушені проблеми або бодай почати їх розуміти під час перегляду вистави, задаватися порушеними питаннями. Театр мусить бути гострою рефлексією на життя. Це є надзвичайно важливим.

---

Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк

---

Сподобалось інтерв’ю? Підтримайте театральний журнал MIZANSCENA! Ми працюємо завдяки Вашій підтримці!

• 20 гривень – вартість однієї чашки кави;
• 50 гривень – вартість одного тістечка.