“Живий театр” – Руслана Порицька

Як ви прийшли до театру? Розкажіть історію вашого театрального розвитку.

Я прийшла до театру якось дуже поступово, починаючи із, як би це банально не звучало, шкільних постановок. Згодом перейшла до студії університету, де навчалася. Там була створена певна спільнота людей-однодумців, які хотіли спробувати зробити свій театр.

У нас був дуже обмежений досвід, але було велике бажання. І ми створили «Гармидер». Це, власне, дуже поступовий шлях. Вже в «Гармидері», працюючи над виставами, ми і навчалися, і помилялися.

Спершу нам здавалося, що ми знаємо все, але потім ми розуміли,  що Луцьк не є в театральному контексті. У нас фактично всі люди були без театральної освіти. У мене освіта культуролога. Все, що було пов’язано з вивченням театру – це була теорія театру. Всі мої наукові роботи стосувалися  цього напрямку, але в нас не було практичного досвіду. А його ми вже здобували з нашим педагогом Ларисою Зеленовою, яка прийшла до нас у студію нас навчати.

Вихід в театральний світ через нашу активність відбувся, тому що ми використовували кожну можливість кудись поїхати, чомусь навчатися, щось дивитися. І ось весь цей шлях у 16 років, це, власне, процес  навчання, формування себе як якогось механізму, який має вже свій спосіб творення вистав, тому що кожного разу – це пошук, кожного разу – це щось інше.

Ось ми сміємося часом, що театр названо «Гармидер», і так воно є, бо кожного разу невідомо, що ж це буде. Кожного разу ми працюємо в різних напрямах, і, фактично, мій шлях у театрі –  це мій шлях у «Гармидері».

Вже потім він розділився: у певний момент ми зрозуміли, що вже готові ділитися тими знаннями із дітьми, і тоді ми створили театральну студію «ДогориДриґом». Також цей шлях привів до інклюзивного театру. Коли я почала працювати з дітьми та людьми, які мають синдром Дауна, то це був ще один надзвичайно важливий етап. Тому що це особливі актори, і вони дали мені ще раз протестувати ту систему, яка у нас викристалізувалася взагалі в роботі з актором, якогось пошуку правди існування на сцені, акторської природи, розмови з глядачем. Я розуміла які речі працюють найбільш показово саме на цих акторах. Коли воно справжнє, то воно є справжнє і однаковісінько абсолютно діє.

Діяльність ваших театрів, фестиваль «Мандрівний вішак», постановки – все це впливало на виховання глядача та формування вашої театральної спільноти. Які цілі ви ставили для себе? Якого саме глядача ви хотіли отримати?

Ми не йшли на повідку в глядача, який говорить про те, що театр мусить розважати. Тут ми чітко зайняли свою нішу, тому що театру, який розважає – його достатньо. Я завжди кажу про те, що державний театр мусить виконувати не лише цю функцію, тому що для цього є якісь комерційні проекти, і вони успішно цим займаються.

Наша мета була такою: по-перше, щоб почався театральний процес. Ми не одразу це розуміли, ми ж не прописували це як свою місію, але так з часом вийшло, що почався процес. Бо театральний процес захоплює, з часом він розгалужує якісь речі, починають з’являтися інші студії, більше поціновувачів. Наприклад, починаючи з першого фестивалю «Мандрівний вішак» до шостого – це вже кардинально інша кількість людей, які хочуть це бачити, які кажуть, що ми їх «підсадили на театр».

Така фраза прозвучала, перед однією з вистав на фестивалі, яка мала бути на даху, де була обмежена кількість місць для безпеки глядачів. Жінка була дуже обуреною, що не може потрапити на виставу, і вона сказала таку фразу: «Ви ж це зробили, ви підсадили нас на такий театр, і тепер ми не маємо змоги бачити ще десь у місті такий глибокий театр».

Ми не працюємо з театром як з музеєм, тому що багато театрів до цього часу продукують такі музейні експонати. Вони можуть бути нормальної якості, за якоюсь оцінкою, але це вистави, які абсолютно такі ж, що були на початку 20 століття. Суть та сама, лише десь звукоряд поміняли, все пластмасове, все неживе. В першу чергу хотілося б доносити до глядача, що театр – живий. І не важливо який він, бо часто кажуть, що, мовляв, ви не любите класику, але це неправда. Але якщо ми ще не готові висловитися і розповісти історію Шекспіра на цей момент і знаємо, що є театри, які це зроблять краще за нас, то ми не бачимо в цьому сенсу. Тому ми шукаємо як розповісти власні історії, які в цей момент нас хвилюють і нам болять. Тому з’являлися різні наші документальні вистави, поетично-документальні вистави. Тобто нам важливо, щоб наша історія була про «тут і зараз». І це історія про розмову із глядачем, розмову в різних театральних жанрах.

Коли є контакт як форма театру, коли глядачі мають можливість грати, стаючи співтворцями вистави. Це стосується і документального театру, коли ми задаємо тему, наприклад , про «кордон». Коли Волинь, Рівне фактично поруч з іншими країнами, і наші співмешканці постійно виїжджають. Ми зрозуміли, що це питання є гострим, і що ми хочемо про це говорити. Тоді ми поїхали досліджувати цю тему до Польщі та прикордонних регіонів України. Поїхали шукати матеріал, робити польові дослідження і  з цього згодом сформували виставу. Ось так ми працюємо: що виринає на поверхню, що саме нас хвилює в цей момент, те і робимо.  

В першу чергу, театр мусить бути живий, а при цьому він може бути дуже різний. Ми часто привозимо театри різні. І це не обов’язково, щоб вони мені подобались, щоб це було «моє» або інших співорганізаторів. Важливо, щоб це було щось актуальне. Тоді воно знайде свого глядача, дійде до сердець. По суті – це постійний експеримент. І ще важлива штука, яка склалася в нашому театрі – це дослідження міста, різних його закутків, оживлення цих просторів та освоєння в театральному контексті.

Розкажіть трохи про проект «Мандрівний вішак» – фестиваль театру за межами театру.

Це дуже знаковий проект був для нас. Тому що ми почали робити театр за межами театру. Вводити спектаклі в структуру якихось міських просторів, архітектурних споруд, які до цього не бачили театру. Чи то були історичні споруди, промислові зони, відкриті локації – це все був дуже цікавий експеримент і для колективу, і для глядачів.

Цікавим було те, як локація працює: чи допомагає виставі, чи заважає і бореться. Знову ж таки, це живий та дуже справжній процес, як в житті, коли ти мусиш якісь обставини або перебороти, або використати їх у своїх інтересах. І це примушує театр бути відкритим, або закритися і далі сидіти тільки в своїй коробці. Я знаю, що багато театрів (наприклад, академічних) відмахуються і кажуть: «Ні-ні, ми тут сидимо, це хіба що нехай «Гармидер» виходить і стрибає собі по вулиці…» А зараз будь-який театр мусить виходити зі своїх коробок… Просто мусить і все. Це не означає, що якусь камерну виставу, яка потребує певних умов, треба просто вирвати і поставити серед площі, але потрібно знайти спосіб як її вмонтувати в щось. Це дуже цікаво. У нас було дуже багато експериментів, був досвід  монтування та перенесення вистав у інший простір. Мається на увазі монтування як фізичного, так і енергетичного. Так само був досвід перформативних практик, взаємодії з містом, була школа перформера – це була фантастична штука.

Повертаючись до того періоду, коли ми це все почали в 2013 році, то в такому обсязі це не робили ніде, в жодному українському місті. Так,  були спектаклі у якихось промзонах, був «Гоголь-фест», але це була одна локація. Але ось так, щоб місто три дні було окуповане театром, такого досвіду в Україні на той період не було. А те, що це відбувається саме в Луцьку, дуже дивувало людей, що приїжджали з Європи. Це було дуже цікаво.

Для мене, як для культуролога, було цікаве й інше дослідження – як люди реагують, коли ми намагаємося ввести театр в якесь інше середовище. Спочатку було дуже багато супротиву, тобто нерозуміння: чому в моєму просторі має бути якийсь театр, але згодом відбулося зміна в інший бік – ми хочемо щоб ви були тут у нас на заводі. До нас просто приходили і просили, щоб у них був театр.

Виходить так, що покоління виросло на нашій діяльності. Ми знаємо дітей, що були у нас глядачами, а потім вони вже дорослими долучаються до нас волонтерами, стають нашими амбасадорами в своїх містах.

На цьому шляху важлива певна поступовість, коли ти абстрагуєшся і збоку дивишся. Наприклад, експерименти з простором вже досягли того, що ми певну промислову зону вже освоюємо і з’являється простір «Гармидер ангар-stage»

«Гармидер ангар-stage» був запланованим проектом, чи його ідея виникла спонтанно?

Цей проект не був спланованим актом, але ми прагнули цього,  нам хотілося освоїти якийсь простір. Та ми розуміли, що ми є просто театром , який не має фінансування,  не має в колективі жодного підприємця, який мав би власний капітал і розумів, що це є потрібна та цікава справа. Якщо вивчати досвід реновації в різних регіонах, то повинен бути інвестор для початку, а вже потім твориться  історія.

Наша історія почалася по іншому – це був просто захаращений ангар, у якому  його власник прийняв нас репетирувати виставу, бо ми не могли її репетирувати в іншому приміщенні або ризикувати робити на вулиці. І тоді ми взяли участь у проекті «Lutsk Challenge Awards»  і дуже несподівано, саме за рахунок глядацького голосування, ми вирвалися в лідери. Експерти визначили, що саме наш проект буде жити, буде дієвим. Ми отримали першу інвестицію, сумою в 10 тисяч доларів. Насправді, для цього проекту – це зовсім небагато, адже більшість цих коштів пішли на фізичні речі – покриття, освітлення, вентиляцію…

Для нас принципово було, щоб цей простір постійно перетворювався на очах у глядачів, щоб участь у формуванні цього простору брала громада, різні об’єднання. Ми постійно заявляємо, що це простір не тільки для театру. Ми підтримуємо його життєдіяльність безперервно. Це простір для молоді, інших студій, що у нас виступають, різних громадських організацій. Це простір для різних ініціатив, платформа, на якій мають з’являтися різні цікаві штуки.

Карантин багато нам наламав, адже ми почали виходити на певний рівень, почули себе добре. Завдяки акції «Тепло і світло» ми абсолютно несподівано та швидко набрали за допомогою громади 100 тисяч гривень на платформі спільнокошту, абсолютно легально та прозоро. Це ще один акт довіри, адже це історія не про гроші, а про довіру багатьох років. Власне, тільки це тепло з’явилося – і тут нагрянув карантин.

Було багато проектів, багато ідей, щоб це був дискусійний майданчик. Це для нас одне з найголовніших завдань – ми маємо створити дискурс. Зараз як? Хтось показався – і добре, не показався – нехай буде. Так не має бути. Ми маємо хотіти вписатися у цей європейський контекст. Тому що, якщо з’явиться здорова дискусія, то амбіції будуть. Але ми вистояли. Зараз робимо багато різних партнерських проектів. І це круто. Це підтверджує нашу філософію до відкритості. Ми вписуємося як театр, я вписуюсь як режисер у багато проектів громадськості в інших напрямках.

Як поєднуєте театр з сім’єю? Чи не заважає одне іншому?

Можливо, іноді не дуже здорово виходить. Так вийшло, що у нас сім’я склалася у театрі. З моїм чоловіком ми познайомилися на сцені, і так склалось, що ми разом це все будували. Тому це все якось змішалось. Навіть син – Вірослав – я думала, що він не займатиметься театром, але він грає в студії. Разом з тим є і проблеми. Дуже важко, коли всі в театрі, адже цей театр некомерційний. Комерційні проекти трапляються дуже рідко. Важко облаштовувати свій побут. От сьогодні я з наплічником яблук для перформансу і з костюмами зараз приїхала не на авто, а двома маршрутками – і це мінус. Це не здорово, що так відбувається в нашій країні. На жаль, наше суспільство ще не дійшло до того етапу взаємовідносин між різним інституціями, щоб за це платили гроші. Але, разом з тим, якщо ми продовжуємо це робити – значить зараз нас це влаштовує, на цьому етапі. Кожен несе те, що може понести.

Чи хотіли б ви щось змінити  у своєму житті, якби була можливість повернутись назад?

Кожного вечора у мене з’являється дуже багато нових думок та ідей. Мені не можна давати перепочити. Що б я змінила? В мене зараз з’явилося багато досвіду ведення різноманітних проектів. Якби я могла щось змінити у плані культурного менеджменту – я б вела його розумніше і збудувала б все інакше. Насправді, цього досвіду нам дуже бракує. Нас його не навчають. Якби нас вчили культурному менеджменту, як все збудувати, щоб воно працювало, то я б зберегла собі багато нервів.

Можливо, зберегла б якісь відносини з людьми, які часто утруднюються, бо ти часом просто машина, яка продукує ось це все, і не залишається часу на людські нормальні взаємовідносини. Часто хочеться просто посидіти, просто випити кави та поспілкуватись. А я мушу піти писати якийсь сценарій чи план. Якби була можливість збудувати по-іншому команду, щоб був певний розподіл функцій, то я б однозначно це зробила.

Ми зараз багато працюємо над тим, щоб переосмислити наш спосіб функціонування. Є дуже багато крутих людей у команді, які мають цікаві ідеї, але вони думають про проект у форматі «тут і зараз». Але, насправді, потрібно мислити не так. Треба думати як цей проект буде працювати, скільки він буде працювати, для кого. Яке життя цього проекту і як він повернеться? Я зараз прийшла до розуміння цих речей, але вже багато років все робилося іншим шляхом – інтуїтивним. Інтуїтивно-ситуативний менеджмент – я його так називаю (сміється). Це працює, але, насправді, це не класно так робити. Іншим я так не раджу. Зараз багато інформації, курсів, майстер-класів, фахівців, що готові ділитися інформацією. Тому я усім раджу: перш ніж починати займатися такою творчістю, треба сісти з абсолютно холодною головою, порадитись з людиною-менеджером, яка знає як зробити так, щоб це працювало.

Яка у вас мрія?

Мабуть, на цьому етапі я – щаслива людина. Я дуже поетапно живу. Звісно, я хочу щоб світ став добрішим, щоб вирішились всі  глобальні проблеми. Але це, звісно,  звучить якось смішно. Правда, я не знаю яка в мене мрія… Зараз мені абсолютно добре. Я вважаю, що якісь маленькі проекти – це є ось те найважливіше. Хотілося б, щоб надалі була можливість, спроможність, сила, здоров’я, адекватність щось ще реалізовувати. Щось справжнє. Жити. Є процес,  який мене задовольняє, але в мене немає якоїсь кінцевої точки, мрії. Є єдине бажання – щоб не було чогось, що глобально зламає можливість цього шляху. Тому що, попри все,відчуття правильності цього шляху є.

Чи маєте ви власний стиль у режисурі?

Для мене важливо вибудувати простір, в якому існуватиме будь-що. Я не можу нічого придумати, доки я не побачу, яке воно. В кольорі, матеріалі, в своєму малюнку, в тканині. В усьому. Далі йде робота з акторами, і для мене дуже важлива лабораторна робота. Тобто, у нас працює вже випробуваний метод. Скажімо, як остання наша вистава була.

Ми хотіли пережити історію про Трипілля. По-своєму, не у якості наукового дослідження або історичної лекції. Це просто був наш стан та наше переживання, яким ми хотіли поділитися з глядачами. І ось в цій виставі, яка в результаті вийшла під назвою «Трипільські видіння», ми досліджували символи, що переходили та розшифровувалися в русі акторів. До кожної вистави є свій інакший підхід. Десь ти шукаєш, десь проговорюєш багато тексту чи власного досвіду. Тут ми підкорялися інтуїтивному відчуттю. Цю виставу ми втілювали протягом карантину, бо мали їхати до Любліна. І ми ось ці знаки проживали перед моніторами, на платформі  Zoom. Це було нереально, але з цього всього виникла історія. Кожного разу все інакше.

Чи є у вас якісь плани робити продукт, який буде повністю інклюзивним?

Я вважаю, що це можливо, і що це можна зробити на високому рівні. В мене немає конкретного плану, але в мене вже з’явилось бажання і відчуття, що це може бути щось дуже важливе і цікаве. Це дуже делікатна тема і з нею потрібно працювати дуже відповідально і делікатно. Але такий формат можливий. Для всього свій час та свій шлях. Конкретних планів немає, але я не заперечую, що це відбудеться.

Яким має бути сучасний український театр?

По-перше, хотілося б, щоб все ж була національна політика по відношенню до формування конкурентоспроможного культурного продукту і спрямована саме на це, а не на утримання державних структур. Тобто, зараз держава просто утримує театр. Але держава повинна працювати, щоби театр, як і будь-який інший мистецький напрямок, творив щось актуальне і презентував Україну. Повертаючись до того музейного театру – щоб він реагував на дійсність. Не робив вигляд, що зараз немає карантину, війни чи ще якихось суспільних проблем. Коли буде жива розмова, то буде і життя. Це треба глобально перевернути. Я думаю, що театр тоді підніметься на новий рівень.

І зараз Український культурний фонд надає різні можливості не тільки для академічних театрів, але й для різних мистецьких структур. Зараз ми теж працюємо над таким проектом, і ми так само, як, скажімо, «Київ Модерн-балет», який був з нами в рейтингу в 10-тці переможців, отримали можливість реалізувати свій проект. Ми переконали експертів, що теж можемо щось зробити. Коли даватимуться можливості взяти участь у розподілі цих коштів, то це буде додатковим шансом і для незалежних театрів.

Україна повинна побачити як презентує себе, наприклад, Польща чи Німеччина. Ми маємо великий досвід співпраці з Генеральним консульством Польщі. Те, як вони розповідають про своїх прекрасних драматургів, інших потужних митців – це дуже круто! Треба щось відповідне робити зі свого боку. Щоб це не була культурна експансія. Бо ми дограємося до такого, що у нас в театрах зі свіжого буде лише сучасна польська, британська та німецька драма. А ми будемо дивуватися: чому немає нашої?

Потрібно створювати можливості та конкурентне поле. Не утримувати, а давати можливість брати участь у здоровому, конкурентному змаганні.

Але в першу чергу – театр має бути живим!

---

Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк.