“Театр – це можливість для зустрічі з собою” – Поліна Бараніченко

Поліна Бараніченко

Режисерка та художня керівниця команди uzahvati.

До uzahvati Поліна 7 років викладала у КНУКіМ та займалася режисурою культурних та мистецьких івентів.

У 2016 році разом із засновниками uzahvati кардинально змінила життя, розпочавши шлях театрального мистецтва з початку. Разом з командою працює над розвитком імерсивного театру в Україні. Вважає, що змінюючи своє життя, можна досліджувати та розвивати нові напрями та сектори діяльності. Це дає їй енергію на пізнання себе, світу та свого місця у ньому.

Ви вже 15 років віддали режисерській роботі. Коли саме і з чого розпочалася тяга до цієї сфери? Що Ви вкладаєте в поняття «театр» сьогодні?

У мене ніколи не було театрального досвіду. Я закінчила факультет режисури, естради та масових свят в університеті культури, а потім викладала там близько 10 років. Звісно, я мала деякий досвід сценічних постановок. Що стосується педагогічного досвіду – це безцінний час, який мене дуже наповнив, навчив, виховав. Я обожнюю викладати. Можливо, навіть ще колись повернусь до цього, але вже з новим баченням та розумінням мистецтва. Для мене мистецтво – це не форма, а стан. У назві команди «uzahvati»  ми вживаємо слово «театр», але я б хотіла, щоб ми говорили про нього як про стан, про вектор або погляд на світ. Як про явище, яке не має чітких меж. Для мене та моєї команди театр – це своєрідний спосіб пізнати світ.  Ми так домовились, що  все, що робимо, в першу чергу, робимо для себе, через себе і про себе, для внутрішньої самоеволюції. Чесно кажучи, ми нічого не хочемо донести світу. Як на мене, це не дуже щира мета. Поділитись – так! Донести щось – ні. Поділитись якимись  своїми відкриттями, почуттями, думками. Хочемо впустити глядача у поле наших роздумів.

Про театр “uzahvati”

Чесно кажучи, ми нічого не хочемо донести світу. Як на мене, це не дуже щира мета. Поділитись – так! Донести щось – ні. Поділитись якимись  своїми відкриттями, почуттями, думками. Хочемо впустити глядача у поле наших роздумів.

З 2016 року театральна команда «uzahvati» створює імерсивні вистави поза театром. Як зібралась Ваша команда? Чому прийшли саме до створення імерсивного театру?

uzahvati – це територія свободи, творчості та пошуку. Як все почалось? Дуже просто. Людині завжди  потрібна поряд інша людина. От і зустрілись троє:  Олександр Орловський, Олександр Стужук і я. Ми говорили про те, що кожному з нас дуже  хотілося б займатись мистецтвом, яке  допомагатиме  пізнавати себе та розкривати чуттєвість. Згодом зрозуміли, що хочемо бути разом і робити спільну справу, яка неодмінно має бути пов’язана з високо емоційним мистецтвом. Тоді ми взагалі нічого не знали про імерсивний театр. А коли у нас стався досвід нетеатрального проекту, який самі ж  створили, то зрозуміли, що це досить цікаво. Почали поступово занурюватись в цей формат . Так  я дізналась, що в світі є такі вистави. Вони називаються імерсивними або виставами-променадом. Переглянувши декілька таких вистав в Європі, ми зрозуміли, що цей напрям нам близький. Почали його опановувати глибше. Ось так з’явилась наша перша вистава «THE TIME». Це була суто творча лабораторія, у якій ми спробували зрозуміти, як співіснувати з таким форматом не тільки в рамках мистецтва, а взагалі в рамках взаємодії з містом, людьми, глядачами. Ось так крок за кроком ми почали освоювати імерсивний напрям. У нас не було мети розвивати такий напрям в Україні. І це круто, що ця ідея сама пішла за нами. Зараз ми  розвиваємо цей напрям. Хочемо продовжувати і надалі, але не для того, щоб комусь щось довести. А для того, щоб відкрити ще більше можливостей цього формату, адже вони, як виявилось, безмежні.

Про засновників

uzahvati – це територія свободи, творчості та пошуку. Як все почалось? Дуже просто. Людині завжди  потрібна поряд інша людина. От і зустрілись троє:  Олександр Орловський, Олександр Стужук і я. Ми говорили про те, що кожному з нас дуже  хотілося б займатись мистецтвом, яке  допомагатиме  пізнавати себе та розкривати чуттєвість.

Імерсивний театр – поняття досить нове у нашій країні. Розкажіть про його основні принципи. Чи готовий український глядач до такого прояву театру?

Імерсивний  з англійської мови означає «занурення». Одним з важливих елементів імерсивного театру є  той, коли глядач міняє свою роль із споглядача на учасника. В більшості випадків емоційну й чуттєву історію, що розвивається навколо нього, зчитує як свою. Ось в цьому і є відчуття співавторства, ніби  це відбувається з ним і в його житті, абсолютний ефект присутності. Це головні ознаки імерсивного театру. До того ж дія відбувається, як правило, не в театральному просторі. В імерсивному напрямі велика можливість вибору, тобто глядач сам вирішує, що йому робити: бути активним учасником  чи пасивним глядачем. Саме це мене дуже приваблює і як режисера, і як учасника моїх вистав. Дуже люблю дивитись свої вистави як глядач. Мені здається, що це дуже круто, що я можу відсторонитись і прожити «власну історію у своїй історії».  Сьогодні  ми вже знані для українського глядача. Імерсивний театр – це інше. Його не можна порівняти зі звичайним класичним театром. Тут є більше можливостей для внутрішніх відкриттів. Але й більше вимог до внутрішньої роботи, до готовності зіткнутися з новим в мистецтві і в собі. Якщо людина до цього не готова, то навряд чи вона зможе відчути. А найкрутіше те, що коли глядачі діляться своїми враженнями про виставу, вони висловлюються ніби про себе, а не про саме дійство. Іноді вони говорять такі речі, які мене  щиро дивують. Задумуюсь над тим, як вони вибудовують такі цікаві паралелі на фоні тієї роботи, яку ми зробили? Це безцінно. Безперечно, є глядачі, які не розуміють цього, яким це не подобається. Буває по-різному. 

Про імерсивний театр

Імерсивний театр – це інше. Його не можна порівняти зі звичайним класичним театром. Тут є більше можливостей для внутрішніх відкриттів. Але й більше вимог до внутрішньої роботи, до готовності зіткнутися з новим в мистецтві і в собі. Якщо людина до цього не готова, то навряд чи вона зможе відчути.

Чи існує для Вашої команди конкуренція в українському театральному просторі? Якщо ні, то чи хотілось би Вам мати можливість конкурувати?

Нам би дуже хотілося подивитись хорошу імерсивну виставу в Україні. Не свою. На мій погляд, у творчості немає конкуренції, а є взаємозбагачення. Дуже в це вірю. Є вистави, від яких я в захваті. Постійно про це пишу і  з радістю спілкуюся з колегами. Завжди готова до співавторства та копродукції. Я та моя команда постійно відкриті до діалогу. Інша справа, що не всі колеги нашого цеху готові до цього іммерсивного занурення. Та в діалозі народжується дуже багато цінних речей, треба говорити та слухати. На жаль, в Україні я не бачила жодної імерсивної вистави, яка б мене зачепила. За кордоном була на декількох, вони  заволоділи моєю  душею. Свято вірю в цей формат, як в дуже перспективний та необхідний сучасній людині. Було б чудово, якби цим ще хтось займався. 

Про співпрацю

На мій погляд, у творчості немає конкуренції, а є взаємозбагачення. Дуже в це вірю. Є вистави, від яких я в захваті. Постійно про це пишу і  з радістю спілкуюся з колегами. Завжди готова до співавторства та копродукції. Я та моя команда постійно відкриті до діалогу.

З якими проблемами зараз зіштовхуєтесь під час постановочного процесу та взагалі діяльності театру?

Я вважаю, що найталановитіший режисер – це життя. Найталановитіші актори – це люди, які нас оточують.  Найдивовижніші сюжети – це події, які відбуваються з нами. Коли ми працюємо і створюємо свою драматургію, то завжди переді мною постає питання: наскільки це можливо органічно поєднати з життям. Між театральністю, умовністю та реальністю я постійно шукаю якусь нову нитку, яка може це все поєднати, не заважати та не бути фальшивою. Кожного разу це відбувається заново. У мене немає схеми постановки. Тому це не проблеми, а можливості, які дозволяють тобі не ховатися за ремесло, а рухатись у напрямку особистості. Звісно, що ми безкінечно зіштовхуємось з тим, з чим зіштовхується будь-яка творча людина в Україні: зі складністю продажу квитків, з вічними перемовинами про місця, в яких відбуватимуться наші вистави. Безперечно, ми маємо потребу в грошах. Коли ти хочеш і віриш в те, що ти робиш, то тобі необхідні фінансові можливості для реалізації цих задумів. Кошти з квитків, які ми продаємо, допомагають лише існувати компанії як організації. Все інше, кожна нова вистава – це завжди пошук меценатів. 

Про творчість

Я вважаю, що найталановитіший режисер – це життя. Найталановитіші актори – це люди, які нас оточують.  Найдивовижніші сюжети – це події, які відбуваються з нами. Коли ми працюємо і створюємо свою драматургію, то завжди переді мною постає питання: наскільки це можливо органічно поєднати з життям. Між театральністю, умовністю та реальністю я постійно шукаю якусь нову нитку, яка може це все поєднати, не заважати та не бути фальшивою.

Як Ваш колектив переживає карантин? Чи були якісь творчі втрати у колективі?

Наша команда – це організація, в якій кожен займається своєю справою. Я займаюсь лише творчістю і дуже вдячна моїм партнерам, що  не залучають мене до маркетингу, реалізації квитків та інших питань. Скажу зі сторони творчості.  Перший локдаун дав мені можливість міцного занурення у виставу, яку я готувала. Це була вистава для двох під назвою «STEREO», прем’єра якої відбулася наприкінці літа. Я точно можу сказати, що якщо би постановка відбувалась не в карантинний час, то це була б зовсім інша вистава. Це однозначно. Щодо діяльності команди, то в цей час ми не грали вистави, як і всі. Потім почали їх грати, адже маємо чудовий формат вуличних променадів, який виявився безпечним та можливим. Звісно, що не в такому об’ємі як раніше, але діяльність у нас була. У нас є вистава «DIALOGY» у національній бібліотеці ім. Я.Мудрого. Через карантин ми не змогли її грати. А її сезон – це листопад-лютий. У нас є такі сезонні продукти. Вуличні променади ми граємо з травня по жовтень. Мені здається, що ті духовні надбання, якими ми всі зараз можемо збагатитися, набагато цінніші за фінансові. Це якщо говорити з філософської точки зору. А якщо з житейської, то немає ніякої підтримки. Немає розуміння потрібності мистецтва у такі часи. А воно дуже потрібне. Я помітила, що глядачі, які прийшли до нас після карантину, набагато глибше прочитують вистави. 

Про карантин

Перший локдаун дав мені можливість міцного занурення у виставу, яку я готувала. Це була вистава для двох під назвою «STEREO», прем’єра якої відбулася наприкінці літа. Я точно можу сказати, що якщо би постановка відбувалась не в карантинний час, то це була б зовсім інша вистава. Це однозначно. Щодо діяльності команди, то в цей час ми не грали вистави, як і всі. Потім почали їх грати, адже маємо чудовий формат вуличних променадів, який виявився безпечним та можливим.

Розкажіть про виставу «STEREO». Чи працюєте зараз  над чимось новим?

«STEREO» – це вистава для двох. Для чоловіка та жінки, які знаходяться в стосунках. Місце дії вистави – стадіон. Головна думка вистави в тому, що коли два незалежних сигнали зливаються в один, вони створюють стерео. Це вистава-роздум на тему: « Що таке відносини, і як в них шукати себе». Основою для вистави і головним драматургічним матеріалом стали інтерв’ю з тридцятьма п’ятьма парами, які ми провели. Вони відповіли окремо один від одного на певні питання, що були продиктовані драматургією вистави. На основі цих відповідей народилась  історія, яку ми розповідаємо глядачу. Це дуже сконцентрований досвід. Він не про погане чи хороше, не про любов чи розлучення. Він про життя. Вистава стала дуже популярною, але для нас з емоційної точки зору вона є непрстою. Це був експеримент над собою. Зараз  створюємо нову виставу «MONO» для одного глядача.  Вона народилась паралельно зі «STEREO». Якщо ти не звучиш один, то навряд чи ти зазвучиш із партнером. Місце дії нової вистави – це супермаркет.  Чудова метафора, як я зараз розумію, для роздумів на тему: «Скільки «але» в  житті людини».  Шлях від «потрібно» до «хочу» і назад. Це головна думка вистави. Ми зараз працюємо над нею, рухаємось до прем’єри в березні.

Про майбутню прем’єру

Якщо ти не звучиш один, то навряд чи ти зазвучиш із партнером. Місце дії нової вистави – це супермаркет.  Чудова метафора, як я зараз розумію, для роздумів на тему: «Скільки «але» в  житті людини».  Шлях від «потрібно» до «хочу» і назад. Це головна думка вистави. Ми зараз працюємо над нею, рухаємось до прем’єри в березні.

Яка у Вас мрія?

Моя мрія проста і дуже реальна: щоб українська команда  uzahvati стала відомою  всьому світові, а наші вистави грали у всіх містах Європи, Америки і, звичайно, України. Тому що uzahvati-це залучення почуттів. А почуття не мають кордонів. Мені дуже хочеться, щоб разом ми створювали вистави безкінечно і давали можливість  глядачам всіх куточків України та світу проживати з нами цей емоційний досвід. Це моя велика мрія. Щодня вся команда сміливо й цілеспрямовано  йде назустріч їй. 

Про мрію

Моя мрія проста і дуже реальна: щоб українська команда  uzahvati стала відомою  всьому світові, а наші вистави грали у всіх містах Європи, Америки і, звичайно, України. Тому що uzahvati-це залучення почуттів. А почуття не мають кордонів.

Яким має бути сучасний український театр?

Живим. Для мене театр – це стан душі. Театр – це можливість для зустрічі з собою. Це привід для зустрічі з собою. Це не об’єкт для досліджень, не рупор, який скаже, як тобі бути. Це інструмент для відчуття та переключення своєї свідомості. Це як збільшуване скло.  Я надзвичайно трепетно ставлюсь до будь-якого  формату театру. 


Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк


Сподобалось інтерв’ю? Підтримайте театральний журнал MIZANSCENA! Ми працюємо завдяки Вашій підтримці!

  • 20 гривень – вартість однієї чашки кави;
  • 50 гривень – вартість одного тістечка.

Подякувати за інтерв’ю:

Поширити за допомогою:

Схожі публікації