Театральний онлайн-журнал "MIZANSCENA"

“Театр, перш за все, – це люди та ідеї” Неда Неждана (частина друга)

Неда Неждана

Українська драматургиня, поетеса, критикеса, журналістка.

Творчий доробок складає понад 30 оригінальних та самобутніх п’єс, різних за стилями та жанрами.

Постановки за п’єсами втілені в Україні, Білорусі, Росії, Польщі, Вірменії, Грузії, Естонії, Литві, Сербії, Македонії, Швеції, Німеччині, Франції, Косово, Іраку, США, Австалії.

Офіційний патрон України на фестивалі сучасної драми «Нові єропейські п’єси» у Вісбадені, що у Німеччині.

Лауреат багатьох українських, європейських та світових конкурсів з літератури.

Сучасна українська драматургія: яка вона зсередини та в якому напрямку, на Вашу думку, має рухатись?

Звісно, це дуже глобальне питання. Я написала кандидатську роботу «Структуротвірна роль міфу в сучасній українській драмі». Ця тема висвітлена в багатьох моїх статтях. На мою думку, сучасна українська драма дуже цікава. Я завжди вважала себе, так би мовити, «адвокатом» української драматургії і десятки проектів антологій, сайтів, конкурсів, читань, якими я займалась – тому підтвердження. Можу сказати, що в ній є всі ті напрями, які зараз розвиваються у світі: постмодерн, постдрама, метамодерн, докудрама. Водночас, є і те, що більш притаманно саме українській ментальності.

Якщо проаналізувати історію розвитку мистецтва, то видно постійне коливання між раціональним та ірраціональним: бароко і класицизмом, реалізмом і модернізмом тощо. Як на мене, то Україна тяжіла до розвитку саме ірраціональності, тобто до бароко, романтизму, модернізму. Нині у нас активно розвивається і історично-біографічна драматургія, і документально-актуальна, особливо цікава постмайданна, і пост-абсурдна, і анімалістична, і містична, і метадраматична, і драма-фентезі. Я не можу передбачити, як вона буде розвиватися надалі, і не можу робити будь-які прогнози. Я навіть не знаю, як моя власна драматургія розвиватиметься далі. Але важливим є один момент – не бути вторинним. Не брати готових моделей, не писати під лекала «російської нової драми» чи «німецької постдрами». Мені здається, що це глухий кут, тому що вторинність – антимистецька. І я не прихильник чистого доку, мені здається, це на межі з журналістикою. Тобто я використовую документальні речі, як історичні, так і сучасні, але намагаюся робити мікс між документальністю і фантазією.

Загалом, мене цікавить все те, що пов’язано з «іншими реальностями», неміметичне, тому що вважаю перспективнішим, більш сучасним, адже нові покоління виростають на іграх, на віртуальності, на фентезі. Віртуальна реальність значною мірою заволоділа світом. І в цьому контексті українська драматургія дуже потужна, бо розвиває не лише документальний напрям, а й різні форми фентезі. На мою думку, саме зараз вона у розквіті, саме зараз нею почали цікавитись у світі, що є яскравим свідченням того, що вона є вартісною. Але, на жаль, українська драматургія не має підтримки держави ані у нас, ані за кордоном. Натомість у розвинутих країнах ця підтримка є, і вона досить вагома. Чому? Тому що драматургія є стратегічною зоною, свідчить про те, наскільки оригінальним і сучасним є той чи інший театр, це моделі певної культури, які інтегруються в інші культури і провокують спільні проекти.

Якщо говорити про такі потужні країни, як Англія і Німеччина, то вони не тільки підтримують гранти на книги і постановки, не тільки на переклади, але й на навчання драматургів з інших країн – для того, щоб популяризувати своєї моделі драми в інших країнах. Більше двадцяти років я займаюсь драматургією і б’юся за цю підтримку з кожним новим міністерством. Ми щоразу подаємо програми, але драматургію вперто не підтримують, а навіть навпаки – скорочують навіть ті, які існували раніше. Прикро і те, що в нових фундаціях немає окремої номінації драматургії. Як наслідок, наприклад, УКФ за останні два роки не підтримала жодної книги сучасної української драми, хоча такі подавалися. Прикро, коли влаштовуються суто корупційні конкурси, коли обирають не за об’єктивними мистецькими здобутками, а за знайомством з експертами. Прикро, що вводячи квоти на національний продукт на радіо/телебаченні, при цьому ігнорують театри і кінотеатри. Але такі квоти на своє (близько 30%) існують в інших розвинутих країнах, чому ж не зробити це у нас? Замість того, щоб робити добрива, поливати і ростити свою культуру, ми «сіємо зерна на камінні».

Тривалий час Україна існувала в тіні Росії. Нас сприймали як «майже Росію». Але ж культура – це обличчя країни. Якщо немає цього обличчя, то ми, умовно кажучи, ніби якийсь невідомий бандит у чорній масці, або ж якась «сіра мишка» в тіні Росії. І це, насправді дуже небезпечно, бо це уявлення про Україну як «майже Росію» і легітимізує її окупацію і вбивство нашої культури, мови, народу. Відстоювання своєї ідентичності, своєї культурної іншості – це питання нашого виживання і як народу, і як держави.

Я все ж таки маю надію, що будуть зміни, розпочнеться новий етап становлення, напевне не за цієї влади, бо поки що помітні лише негативні тенденції, і українську драматургію підтримають на різних рівнях.

Про українську драматургію

На мою думку, саме зараз вона (драматургія – ред.) у розквіті, саме зараз нею почали цікавитись у світі, що є яскравим свідченням того, що вона є вартісною. Але, на жаль, українська драматургія не має підтримки держави ані у нас, ані за кордоном. Натомість у розвинутих країнах ця підтримка є, і вона досить вагома. Чому? Тому що драматургія є стратегічною зоною, свідчить про те, наскільки оригінальним і сучасним є той чи інший театр, це моделі певної культури, які інтегруються в інші культури і провокують спільні проекти.

У Вас театральна сім’я. Ваш чоловік режисер, Ви маєте власну майстерню. Чи важко Вам поєднувати певні професійні моменти з особистим життям?

Мій чоловік актор, режисер і драматург. Цікаво, що в якийсь момент нашого спільного життя я почала пробувати себе в режисурі, а він почав писати п’єси. Був період, коли він не займався акторською справою, але останні кілька років знову почав активно зніматися. Мої сини Маркіян і Роман теж займаються режисурою. Виходить, що це своєрідний нон-стоп. Ми постійно щось обговорюємо, якісь ідеї, плани, прем’єри, радимось. Іноді це можуть бути великі суперечки, але якими б вони не були, ми все одно підтримуємо один одного, радіємо всім здобуткам. Це дуже важливо відчувати взаєморозуміння в нашому світі.

Якщо подивитися з іншого боку, то присутній той момент, що ти не можеш відпочити, бо не знаєш, де закінчується робота, а де починається особисте життя. Коли у людей різні зацікавлення, їхні пари не зв’язані однією справою, тоді це можна якось розмежувати. В нас цього фактично не існує.

Розкажіть про історію створення Вашого театру та театральної школи «МІСТ». Які ідеї та концепції Ви сповідуєте в цих проєктах?

Театр почався з п’єси «Мільйон парашутиків», яку я написала на замовлення свого чоловіка, але з постановкою тоді не склалося. Її прем’єра відбулася у Чернівцях в режисурі Юлії Гасиліної. Власне, ця п’єса нас познайомила і об’єднала. А згодом Юлія Гасиліна запропонувала заснувати акторську студію з перспективою заснування театру. З першої п’ятірки людей, які прийшли до нас у студію, все й розпочалося.

Спочатку не було нічого: ні приміщення, ні коштів, ні підтримки, ні спонсорів. Була лише ідея й бажання. Щодо ідеї, то було задумано цікаве поєднання: з одного боку – це мім-театр, пластичний театр, з іншого – сучасна драма, текстовий театр. І ще це поєднання трагіфарсове – ідея інтелектуального блазня. Після першої постановки ми зрозуміли, що треба продовжувати цю справу. Було багато думок і суперечок щодо назви театру. І тоді ідею подав мій син Маркіян, якому на той час було 10 років. Він запропонував назвати театр абревіатурою МІСТ – Молодіжний Інтерактивний Сучасний Театр. Назва всім сподобалась. Ось так наш «МІСТ» почав робити нові місточки. Ми набирали різні групи, деякі зі студійців ставали частиною нашого театру, деякі шукали нові шляхи – наші студійці грають в різних театрах і знімаються в кіно, пишуть п’єси, ставлять вистави і знімають фільми, є серед них співаки і продюсери, є й ті, хто заснував власний театр чи навіть фестиваль. Важливо, що комусь студія дала поштовх до змін у житті, до віри в свої можливості.

В студії був природній відбір. Ми не робили на початку конкурсів, вони відбувалися в процесі. МІСТ – це як велика родина. Ми блукали по різних приміщеннях, з різними форматами. Наш репертуар різноманітний: це і сучасна драма Матей Вішнєк, Трайче Кацаров, Димитро Христов, іноді це першопрочитання, як-от наших текстів, моїх і Олександра Вітра, і нетрадиційна класика, наприклад, Гомбрович, Осборн, Місіма, Сартр, і рідкісні в наш час барокові тексти, як-от, Сковорода чи Лесаж. Також у нас були різні поетичні перформанси, вуличні вистави. І, власне, ці різні напрями формували розмаїту палітру нашого театру. Ставили ми втрьох, всі виступали в ролі режисерів. Іноді до нас приходили молоді режисери, і ми давали їм можливість робити дипломні вистави. Деякі з цих вистав залишалися в нашому репертуарі… Але цей рік став для нас дуже трагічним, тому що наша художня керівниця Юлія Гасиліна передчасно пішла з життя через онкохворобу. Ми збирали кошти, зверталися в різні клініки, однак порятувати її не вдалося. Карантин, смерть колеги, втрата нашого приміщення…

Фактично, ми схожі на корабель, який пережив бурю і залишився без капітана. Однак команда збереглася, а люди – це найважливіше. Адже театр, перш за все,- це люди та ідеї, а не приміщення і зарплати. Якщо є енергетичне коло, яке об’єднує людей попри всі негаразди, то це і є справжній театр. Думаю, для драматурга дуже важливо пройти досвід такого театру.

Про театр “МІСТ” після карантину

Але цей рік став для нас дуже трагічним, тому що наша художня керівниця Юлія Гасиліна передчасно пішла з життя через онкохворобу. Ми збирали кошти, зверталися в різні клініки, однак порятувати її не вдалося. Карантин, смерть колеги, втрата нашого приміщення…

Фактично, ми схожі на корабель, який пережив бурю і залишився без капітана. Однак команда збереглася, а люди – це найважливіше. Адже театр, перш за все,- це люди та ідеї, а не приміщення і зарплати. Якщо є енергетичне коло, яке об’єднує людей попри всі негаразди, то це і є справжній театр.

Якби у Вас була можливість виправити певні помилки у своєму житті чи змінити професію, світогляд, то змінили б Ви щось?

Навряд чи я хотіла б змінити професію чи світогляд. Я роблю те, що подобається, що цікаво. Вважаю, що я обрала те, що мені вдається в цьому житті. У кожної людини є своя місія. Якщо тебе друкують і ставлять на різних континентах, навіть в Австралії, значить те, що ти пишеш, недаремне. Своїми текстами я певною мірою змінюю життя людей і вважаю, можливо, в цьому є моя місія.

Звичайно, хотілося б змінити деякі моменти, врятувати близьких людей від смерті… але чи це можливо? Не знаю. Напевне, можна було б більше займатися кіно. Це я ще буду надолужувати. Траплялися моменти, коли я не могла поїхати на якийсь фестиваль чи прем’єру до Австралії, або США через брак коштів, і це дуже прикро. Загалом, хотілося б побільше культурної інтеграції, свободи подорожувати світом, яка є дуже важливою.

Карантин різко змінив усталені правила існування та співіснування різних сфер нашого життя і театру зокрема. Чи вплинуло це на Вашу професійну діяльність, особисті моменти?

Звичайно, карантин дуже вплинув. Коли твоя професія пов’язана з театром, який зараз під забороною, то це відображається і в коштах, і в подорожах, і в різних можливостях. Мені здається, що ця ситуація є штучною. Так вийшло, що хвороба і смерть нашої колеги припали на період карантину, і ми побачили всю цинічність нашої системи. Ми змушені були шукати приватну лікарню і великі кошти на перебування в ній, бо її фактично викинули з державної. Водночас, все більше розуміли, що є нібито штучне піклування про якусь хворобу, яка не є настільки поширеною, і, на жаль, є багато інших хвороб, на які не звертають увагу. Під час карантину ти починаєш переосмислювати деякі речі: про важливість спілкування, подорожей, театру. Театр не можливо перевести в режим онлайн, бо це жива енергія! Для мене особисто є неприйнятним використовувати такий потужний ресурс, як театр, на бульварну комедію.

Карантин дозволив переосмислити, для чого взагалі займатися театром. Думаю, що це варто заради якихось важливих речей. З іншого боку стало парадоксом те, що я почала відкривати для себе якийсь позитив карантину – як-от онлайн-спілкування. У нас набралась група студійців лабораторії драматургії «Лабіринт». Спочатку ми призупинились, а згодом почали онлайн-форми. Я розуміла, що з одного боку це погано, а з іншого – ти можеш спілкуватися з людьми з різних міст і країн. До речі, завдяки карантину виник проект онлайн-читань у Полтаві, зокрема моєї п’єси «Заблукані втікачі», яку тепер планують ставити. Але в перспективі, мені здається, що ми все одно маємо повертатися до живого театру. На вулиці в різних формах, але живого.

Про можливість щось змінити

Звичайно, хотілося б змінити деякі моменти, врятувати близьких людей від смерті… але чи це можливо? Не знаю. Напевне, можна було б більше займатися кіно. Це я ще буду надолужувати. Траплялися моменти, коли я не могла поїхати на якийсь фестиваль чи прем’єру до Австралії, або США через брак коштів, і це дуже прикро. Загалом, хотілося б побільше культурної інтеграції, свободи подорожувати світом, яка є дуже важливою.

Яким, на Вашу думку, має бути сучасний український театр?

Я вважаю, що він має бути різним. Я терпіти не можу якихось штампів. У нас є чудова модерністська драматургія. Де вона? У нас є чудове бароко. Де воно? У більшості наших державних театрів переважає хрестоматійна класика і бульварна іноземна драма. І ще театр має бути більш актуальним в усіх сенсах – у нас мало нашої сучасної драми, особливо такої, яка торкається гострих проблем.

Має бути значно більше театрів – у рази. Важлива також підтримка незалежного театру. Крім того, мають бути квоти на молодих фахівців, на нові перекладні тексти, а особливо на національну сучасну драму – це нормальна європейська практика. Якщо у своїй країні тебе не підтримують, то хто ж тоді тебе підтримає деінде?

Дуже багато хотілося б змінити. Хоча і в нашому театрі є багато хорошого, але сама система є неефективною.


У першій частині ексклюзивного інтерв’ю з Недою Нежданою ми говорили про:

  • початок творчого шляху;
  • наставників;
  • власний стиль;
  • побажання до режисерів;
  • нові сторони своїх творів.

Слідкуйте за нашими оновленнями та приєднуйтеся до спільноти MIZANSCENA.COM.


Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк

Поширити за допомогою:

Схожі публікації