“Мрію поставити виставу, яка буде знаком якості!” – Микола Бабин

Микола Бабин

Художній керівник, режисер-постановник Київської театральної студії “ВІК”, засновник та директор театрального фестивалю “СТеП”.

У своїй діяльності не лише знаходить нові форми сценічної роботи, а й активно опрацьовує шляхи культурного розвитку в селі.

Режисер, що весь час навчається та присвячує себе Театру та розвитку сучасного українського мистецтва.

Як почалось Ваше театральне життя?

Я вступив до Чернівецького обласного училища мистецтв ім. Сидора Воробкевича. А до того трохи бавився акторством у школі. Вчителька української мови і літератури сказала якось, щоб я вступав до театрального. Ця думка засіла в моїй голові. Ну, а згодом я став студентом одразу другого курсу училища мистецтв. Це була хороша майстерня та активна робота.

Три роки я навчався у справжнього майстра – Григорія Володимировича Агеєва. Це було класно і цікаво. Вільного часу взагалі не було, ми працювали від ранку і до вечора. Навчаючись на четвертому курсі, я почав працювати в обласному театрі ляльок. Це допомогло мені визначитись з майбутнім і вибрати саме режисуру.

Закінчивши училище,  вступив до університету ім. Карпенка-Карого в Києві на режисуру драми. І знову мені пощастило: я потрапив на курс до хорошого майстра і найкращого педагога – Судьїна Володимира Миколайовича. Ось так я здобув освіту режисера драматичного театру.

По закінченню університету два роки працював актором у Мукачівському драмтеатрі, де мені поталанило поставити  дві вистави: одну ще під час навчання, а другу – уже працюючи в театрі. До Мукачева я поїхав не тільки для того, щоб займатись акторською діяльністю, а ще й для того, щоб попрацювати з Євгеном Тищуком: ознайомитись з його  режисерською майстерністю; побачити, як він працює; дізнатися, що він думає про сучасний театр. Отримавши великий досвід, я повернувся, бо знав, що їду туди на певний час, а не на все життя. Хоч Євген хотів мене там одружити, аби я залишився (сміється).

Хто став для Вас наставником і надихнув займатися театром?

Звичайно, це Тищук Євген Віталійович, головний режисер Мукачівського драмтеатру. Він для мене є взірцем в усьому, що стосується роботи як в театрі, так і в режисурі. Ще одним наставником у режисурі для мене є Білоус Андрій Федорович. Це два мої живі й реальні кумири, з якими я можу інколи поспілкуватись, порадитись, запитати щось у них, а не, до прикладу, Томас Остермайер, якого я шукаю в Google. Вони обидва мені дуже близькі. Мають цікавий підхід до роботи з п’єсою та акторами. Переглядаючи їхні вистави, я вчуся.

Якщо говорити про акторів, то моїми кумирами є ті люди, з якими я працюю у своєму колективі. Якось інтуїтивно в роботі сходишся з людьми, з якими тобі цікаво, і ти за ними продовжуєш. Вони якоюсь мірою впливають на тебе і підтримують. Це люди, яких навчаєш ти, і які навчають тебе. Вони є мірилом моєї роботи, так само, як я є мірилом їхньої. Я відчуваю їхню залежність, взаємну роботу і взаємний потяг один до одного.

Про акторів

Це люди, яких навчаєш ти, і які навчають тебе. Вони є мірилом моєї роботи, так само, як я є мірилом їхньої. Я відчуваю їхню залежність, взаємну роботу і взаємний потяг один до одного.

Розкажіть про створення свого театру «ВІК».

Колись Андрій Білоус у нашому проекті «ВЕСНа» сказав, що кожен режисер має мати свій театр.  І зараз я тішуся, що  я пробую робити те, що він говорив (сміється).

Як створився «ВІК»? Я давно хотів створити свій колектив. Якби мене запитали ще при вступі до Карпенка-Карого, я вже тоді мав саме таку відповідь. Вдалося мені це втілити лише у 2015 році. Наприкінці літа зібралася команда людей. Ми почали репетирувати виставу, яка мала назву «Хелемські мудреці». Однак перші репетиції просто зривались, бо мені бракувало досвіду, і я не знав, що робити.

Нашою базою для репетицій був Києво-Могилянський театральний центр «ПАСІКА». При центрі діяли різні колективи, одним з яких стали ми. Хтось називається лабораторією, і щось там «лабораторить», хтось називається майстернею, бо там є майстер. Я не вважаю себе майстром, я просто пробую себе в режисурі. Щось виходить, щось не дуже. Тому мій колектив має назву «Театральна студія «ВІК».

Окрім театру, Ви є засновником фестивалю «СТеП». Що спонукало Вас організувати цей фест? Розкажіть про його концепцію і загальну ідею.

Після вступу до університету, я приїхав до Чернівців, щоб допрацювати у ляльковому театрі останні два тижні. До мене прийшла ідея поставити виставу (я ж вступив на режисуру!). І тоді у Будинку культури села Подвірне поставив водевіль на 40 хвилин. Це було у серпні до Дня Незалежності. Згодом знайшлися активісти, які приєдналися до цієї роботи. Вистави, концерти і різні заходи відбувалися впродовж 10 років. Щоліта у серпні, коли в мене була відпустка, я приїздив до Подвірного і робив там якийсь захід. З часом почав думати про те, як перейти на інший рівень. Ось так і виникла ідея фестивалю.

У 2016 році ми з колективом поїхали у село зі своєю виставою «Хелемські мудреці». Я сподівався, що людей прийде більше, але… А згодом зрозумів, що в селі потрібно цей момент розкачувати, бомбу кидати чи завалити клуб, щоб фасад обсипався або щоб загорівся трактор (сміється), щоб був аншлаг. Разом з тим, ми виставу зіграли. Наступного року я усвідомив, що треба вже робити фестиваль.  Хвилювався, чи воно зайде людям. У мене був страх. Але він є завжди. Просто хтось його переборює, а хтось ні. Тому я зробив подію у фейсбуці і запросив до  співпраці Марту Шумілову-Лисякову та Івана Даніліна – режисерів з міста Чернівці. Вони приїхали зі своїми виставами. Ось так у 2016 році ми зробили перший фестиваль «Справжніх ТЕатральних Патріотів». 

Його назва теж обдумувалась довго: рік чи два. СТеП – це була перевірка любові до театру. Одна справа, коли ти граєш у Харкові, Києві чи Львові, і тобі аплодують, і ти зірка для них. А ти, чувак, приїдь в село і давай «страдай» в селі на сцені, плач, рви душу (сміється). Тому це була ось така перевірка театрального патріотизму: поїхати до села і там зробити театр. З іншого боку, це ще й театральна дорога до села. Зараз є модний вираз – «культурний туризм». Навіть є гранти в Українському культурному фонді. В мене немає такої адмінкоманди, яка би взялася зубами за цей фонд. Написали б, виграли, заробили грошей за свою роботу і зробили б це на кращому рівні, ніж є сьогодні.

Концепт мого фестивалю дуже простий: спроба зробити театр у селі. Цього року на фест приїхали критики. Вони сказали, що це все дуже просто. Має бути якась серйозна концепція. І подали дуже хорошу ідею: окрім фестивалю зробити виставу, яка була б його ядром. Вистава на основі контексту, де проводиться фестиваль. «М’ясо» вистави – це контекст села. Грубо кажучи, просто взяти якусь виставу про село. В мене були такі думки, але для цього потрібно, щоб в село приїхав якийсь драматург і писав п’єси. Треба, щоб приїхали актори, хоч би на два тижні. Треба їх поселити, щоб вони пожили там, харчувати. Це все не так просто. Критики проаналізували фестиваль, це було якось навіть невимушено. Ми зайшли до Будинку культури, вони почали висувати різні ідеї. Якщо вдасться, то цього року напишемо грант на наступний фестиваль, який вже буде 5-им. Спробуємо  зробити його повноцінним.

Щороку ми привозимо різні колективи, які живуть у селі протягом всього фесту. Я їх поселяю, домовляюся з різними людьми. Це дуже класно, коли актори живуть у простих людей, знайомляться з селом.  Ми проводимо майстер-класи, тренінги. Цього року я влаштував критикам, акторам, драматургам і режисерам екскурсію селом на мотоблоці. Насправді, я переконався в тому, що це для них дуже екзотично. Вони їдуть і кажуть: «Боже, і кукурудза, і поля! Яка краса!». А я собі думаю: « Ну що там красивого? Село, як село» (сміється).

Про фестиваль “СТеП”

Одна справа, коли ти граєш у Харкові, Києві чи Львові, і тобі аплодують, і ти зірка для них. А ти, чувак, приїдь в село і давай «страдай» в селі на сцені, плач, рви душу (сміється).
Тому це була ось така перевірка театрального патріотизму: поїхати до села і там зробити театр.

Як Ви поєднуєте своє особисте життя із творчою та організаційною роботою?

Проблемно. Це важко. Зазвичай, у мене весь час іде на театр. Все, що ти робиш, ти робиш для театру. Дивишся кіно – це ти робиш для професії. Отак подивишся декілька оглядів, трейлерів, вивчиш все, а потім, коли вже дивишся сам фільм, ти вже як на роботі. І в театри ходиш теж по роботі. І так з усім. У мене весь час в роботі. Я зарядився так ще з часів навчання в училищі. Навіть з друзями бачився рідко. Зранку до вечора я був на парах, репетиціях. А от коли з’являється особисте життя, то ти розумієш, що так не може бути, треба якось і відпочивати. Складно все суміщати. Звикаєш до того, що має бути ще щось, окрім театру.

З якими проблемами Ви стикаєтесь у сучасному театрі?

Якщо говорити про театральну студію «ВІК», то для мене головною проблемою є те, що я не можу зібрати людей, які б стали адмінкрилом. Вони б розписували гранти, займались фестивальною діяльністю, організовували б акторів на репетиції, вистави. Це все доводиться робити самому. У нас є одна дівчинка Катруся, яка віддано займається цією організаційною роботою, але цього замало.

Якщо говорити про сучасну театральну проблематику в глобальному плані, то, на мою думку, існує багато стереотипів. Наприклад, Святий Миколай має бути добрим, ангели говорять тільки хороше. І так  багато з чим відбувається. Минулого року я ставив в Черкасах інтермедію. Написав текст, де ангели сваряться з пацюками ( символом року). Актори, які грали ангелів, сказали, що ангели не можуть так говорити. А я їм кажу: «Стоп! У нас конфлікт між ангелами і пацюками. Як ангели будуть відстоювати свою позицію? Будуть рюмсати? Тоді вони програють конфлікт». Або, наприклад, Наталка-Полтавка обов’язково має співати і сумно виходити на авансцену чи йти з коромислом.

Ви просто проаналізуйте, які вистави  в репертуарах українських театрів.  З дитячих – це «Червона шапочка», «Золотий ключик», «Солом’яний бичок», «Курочка Ряба». Все те, що було 30 років тому. Це є так, мабуть, тому, що люди не бачать, що відбувається в інших країнах.

Але, на мою думку, зараз все ж є тенденція до покращання репертуарної політики у театрах, бо з’являються живі драматурги. А якщо ще й з’явиться премія «Пектораль драматургу», от тоді театри будуть запрошувати сучасних драматургів, які писатимуть п’єси для постановки. Це як премія «Оскар» за сценарій. Тоді б і драматург отримав премію, і театру було б приємно, що у його репертуарі є така вистава за кращою п’єсою. Я думаю, що це все прийде з часом. А так – все класно.

Про проблеми українського театру

Якщо говорити про сучасну театральну проблематику в глобальному плані, то, на мою думку, існує багато стереотипів. Наприклад, Святий Миколай має бути добрим, ангели говорять тільки хороше… Або, наприклад, Наталка-Полтавка обов’язково має співати і сумно виходити на авансцену чи йти з коромислом.

І так  багато з чим відбувається.

Як складається робота Вашого колективу під час карантину?

Ніяк. У нас і до карантину робота трохи призупинилась, тому що всі зайняті своїми справами. Залишилась одна робоча вистава – «Над прірвою в житах» Дж. Д. Селінджера. Ми граємо її два-три рази в сезон. Не знаю, як актори, але я думав під час карнтину, що в нас все буде окей, сподівався і мріяв.

Театральна студія «ВІК» – це незалежний театр, який не є таким успішним, як більшість незалежних театрів. У нас купа проблем, ми багато в чому відстаємо. Можливо, ми й найгірший незалежний театр. Я відкрито про це кажу сам собі. Ми не є такими крутими і класними, як більшість театрів, які  розказують про себе у соціальній мережі «Facebook». Самокритика – рушій мого прогресу.

Карантин різко змінив роботу багатьох сфер суспільного життя, в тому числі й культури. Чи має, на Вашу думку, якось змінитись театр, щоб не лише вижити, а й продовжити свій розвиток?

Мені здається, що він в будь-якому випадку зміниться. Він вже не буде таким, яким був. Театр і культура, так би мовити, будуть «на стрьомі», бо якщо ще щось з’явиться, то треба бути готовими до такого моменту.

З іншого боку, зараз розвивається діджиталізація. Зараз є багато вистав і в інтернеті. З початком карантину і розвитком театрального інтернет-ресурсу, театру буде ще складніше достукатись до глядача, ще складніше його завоювати. Для театру – це серйозна перевірка. В ньому залишаться ті, хто хотітиме його робити, хто зрозуміє, що їхнє місце тут. От візьмімо до прикладу якийсь театр, де є хороші умови і гідні зарплати. Якщо це все забрати, то, на мою думку, багато працівників підуть, тому що треба заробляти на життя більше. Вони підуть, бо їм потрібно щось інше, а не театр.

Нещодавно я подумав про роботу вуличного театру. Можливо, найближчим часом ми спробуємо зробити вуличну виставу. Не знаю, що ми заробимо, і чи заробимо взагалі, але хочеться просто зібрати людей і зробити виставу такого формату. Це було б дуже цікаво. Театр не може сидіти в одному місці і бути тільки репертуарним. Просто ми звикли до такого варіанту.

Насправді, я особливо не відчуваю карантину. Мені здається, що люди вже адаптувалися до цієї ситуації. Їхня психологія підказує, що це страшно, але все одно потрібно працювати, ходити на роботу і продовжувати жити. Просто треба уважніше ставитися до свого здоров’я і все буде добре.

Про перспективи

Нещодавно я подумав про роботу вуличного театру. Можливо, найближчим часом ми спробуємо зробити вуличну виставу. Не знаю, що ми заробимо, і чи заробимо взагалі, але хочеться просто зібрати людей і зробити виставу такого формату. Це було б дуже цікаво. Театр не може сидіти в одному місці і бути тільки репертуарним. Просто ми звикли до такого варіанту.

Чи було у Вас бажання спробувати себе в іншій професії?

У мене було бажання реалізувати себе якимось іншим  чином під час карантину. Я вже думав, чи не попрацювати на тракторі у селі (сміється). Змінити в цілому професію – такого бажання не виникало. Але якщо б довелось прожити все життя в таких карантинних умовах, то, мабуть, щось би змінилося. Мені здається, що якщо карантин продовжиться ще на декілька років, то з’являться якісь нові форми театру.

Ваше побажання сучасному українському театру?

Всі, кому зараз ставлять це питання, відповідають одне і те ж: театр має бути чесним, живим, імерсивним, актуальним, таким, сяким. Я навіть чув, як один відомий актор казав зі сцени після вистави, що це сповідь (вистава, яку він щойно зіграв). Вистава, роль – це  дійсно сповідь, але про те, що ти сповідаєшся, його ж ніхто не знає в дійсності. Бо сказати те, що сидить в голові, в серці, те, від чого ти не можеш спати в себе в зйомній кімнаті, те, від чого в тебе сивіє волосся, не так легко і просто. А тут цей вищезгаданий чоловік так просто про це говорить. Я йому не вірю. Це просто вже якась мода на гарні слова…

Хочеться побачити чи поставити таку виставу, якою колись була «Юнона і Авось». Подивитись її йшли усі. Не лише глядачі, а й колеги-актори-режисери з інших театрів. Ця вистава стерла кордони між театрами, бо виник Театр, який захопив всіх, хто мав голову на плечах і в кого билося в грудях серденько. Я чекаю такої вистави в одному з театрів Києва чи в іншому місті України. І, звісно ж, сам мрію поставити таку виставу, яка буде для всіх знаком якості.

Про театральну мрію

Хочеться побачити чи поставити таку виставу, якою колись була «Юнона і Авось». Подивитись її йшли усі. Не лише глядачі, а й колеги-актори-режисери з інших театрів. Ця вистава стерла кордони між театрами, бо виник Театр, який захопив всіх, хто мав голову на плечах і в кого билося в грудях серденько.


Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк

Поширити за допомогою:

Схожі публікації