“Головне не тільки те, як і що ти робиш, а для чого ти це робиш” – Максим Голенко

Максим Голенко

Український режисер театру та кіно.

Режисер-постановник незалежного Дикого театру.

Нині головний режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька.

Режисер, основною ціллю якого є достукатися до глядача в будь-який спосіб та змусити його задуматись над визначеною проблематикою.

Працює у своєрідному та епатажному стилі, який включає в себе жорстку форму та розкриває актуальні та проблемні теми сучасного соціального життя в Україні і світі.

Бліц

  • Сенс чи форма? – “Сенс.”
  • Найбільше розчарування в театрі? – “Університет ім. Карпенка-Карого.”
  • Найвдаліша вистава? – “Крайня. У мене так дуже часто. Тому вистава постійно змінюється.”
  • Мінімалізм чи епатаж? – “Епатаж.”
  • Який глядач найкращий? – “Той, який думає та уміє перейматися почуттями й думками героїв
  • Охарактеризуйте власний стиль? – “Достукатись до глядача будь-яким шляхом.”
  • Найкращий актор – який він? – “Той, який все може, готовий до співтворчості, який вкладає і доповнює, а не лише отримує.”
  • Що в театрі найцікавіше? – “Вигадувати”
  • Найважчий вибір у Вашому житті? – “Він пов’язаний з родиною.”
  • Театр чи особисте життя? – “На жаль, театр.”

Якою була Ваша найперша постановка в театрі та які враження вона залишила? Чи вплинула на Вашу подальшу діяльність?

Це була важка, але чудова постановка. На останньому курсі педагог відправив мене фактично в заслання – у Коломию, щоб поставити щось до ювілею Івана Франка.   Коломия – це маленьке місто, але має свій театр.  Я дуже загорівся цією ідеєю. Зібрав чудову команду. В кінцевому результаті у нас вийшла вистава за повістю Франка «Boaconstrictor», яка присутня  в репертуарі театру ось уже 15 років. Вона (вистава) об’їздила всі фестивалі. Умови були важкими, але саме це стало тим «поштовхом», який мені допомагає і досі.

У Вашому житті був досвід роботи режисером на телебаченні. Чому все ж таки Ви обрали театр, адже можливостей на ТБ значно більше?

Я люблю театр. Він є сенсом мого життя. Якщо б це було ще й фінансово адекватно, то я б займався тільки ним. Однак на той час здійснити постановку в державному театрі було фактично неможливо. У мене була сім’я , але не було роботи в театрі. Тому  доводилось заробляти іншими шляхами. Телебачення для мене було заробітком. Згодом  я зрозумів, що розриватись на декілька частин не варто, і вирішив зосередитись на чомусь одному. Зробив вибір на користь театру. У мене це виходить.

Про першу постановку

Це була важка, але чудова постановка. На останньому курсі педагог відправив мене фактично в заслання – у Коломию, щоб поставити щось до ювілею Івана Франка.   Коломия – це маленьке місто, але має свій театр.  Я дуже загорівся цією ідеєю. Зібрав чудову команду. В кінцевому результаті у нас вийшла вистава за повістю Франка «Boaconstrictor», яка присутня  в репертуарі театру ось уже 15 років.

Ви здійснили багато постановок у Дикому театрі. Чому в його репертуарі переважає саме радикальна форма вистав?

Ми просто зайняли нішу, яка була порожньою в українському театрі, адже український театр – це своєрідна нескінченна цнотливість постановок. Є багато глядачів, які «сидять» на Netflix, а вживу нічого такого побачити не можуть. Ми знайшли такого глядача  і почали розвивати цей сегмент. Ця ніша виявилась дуже затребуваною. Соціального та жорсткого театру в Україні не існує, то чому б ні?

Нещодавно вийшла Ваша нова постановка «Ерендіра не хоче вмирати» в Театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра. Вона створена, так би мовити, на межі. Ви зауважили, що хочете, аби глядача «розривало» від того, що відбувається на сцені. Чи вдалося  втілити свій задум та який сенс Ви вклали у цю постановку?

Я думаю, що мені вдалося. В театрі дуже хороша молода команда, чудові цехи, амбіційне керівництво. Це дозволило в достатньо короткий строк зробити непогану виставу. Я отримав задоволення, попрацював з тими акторами, з якими хотів. Вони сприйняли форму і, як на мене,  достатньо блискуче впорались. Завжди жартую про те, що обожнюю музичний театр, але ноти , на жаль , так і не вивчив (сміється). Ми вирішили відновити в театрі на лівому березі цей сегмент, адже вони мають шикарний власний бенд. Мені дуже подобається ця історія.  Це політична сатира, яка спочатку  була закладена Маркесом, але в нього свої метафори. Історія дуже добре лягла на наше сьогодення у сенсі стосунків між Україною, Росією та Європою. Вона заграла іншими барвами, іншими сенсами, які хотілось вкласти у виставу. Є відчуття, що це спрацювало. 

Про виставу”Ерендіра не хоче вмирати”

Завжди жартую про те, що обожнюю музичний театр, але ноти , на жаль , так і не вивчив (сміється). Ми вирішили відновити в театрі на лівому березі цей сегмент, адже вони мають шикарний власний бенд. Мені дуже подобається ця історія.  Це політична сатира, яка спочатку  була закладена Маркесом, але в нього свої метафори. Історія дуже добре лягла на наше сьогодення у сенсі стосунків між Україною, Росією та Європою. Вона заграла іншими барвами, іншими сенсами, які хотілось вкласти у виставу. Є відчуття, що це спрацювало. 

Дуже символічним є  основний мотив вистави – продаж жіночої цноти. У мистецьких спільнотах останніми роками шириться боротьба проти об’єктивізації жінок. Яким є Ваше бачення цієї проблеми та як зачасто Ви порушуєте  цю тему у своїх виставах?

Я не так часто торкаюсь цієї проблеми. Хоч у моїх роботах ця тема теж присутня, до прикладу, у виставі «Жінко, сядь». Вважаю, що з українських театрів саме Дикий працює з такими темами найбільше.  У нас навіть є серія вистав про насилля в сім’ї, які робимо на замовлення ООН. Адже наш сегмент – це соціальний театр. Сам факт, що про цю проблему говорять у театрі, я вважаю абсолютно правильним. Для цього театри й існують.

Чи торкнулася велика перерва у світовій театральній діяльності Вас? Як Ви з командою пристосовувалися до карантинних змін?

Звичайно, доторкнулася. Нас просто поставили на паузу. Якщо в інших країнах культура має хоч якусь підтримку від держави, то у нас її, на жаль, немає. Багато театрів просто закрилось. Мене  та Дикий театр карантин навпаки якось активізував. Нам потрібно було шукати інші шляхи існування у цій ситуації. Ми придумали нові формати, з якими могли працювати під час пандемії, робили вистави на свіжому повітрі. Поки всі збирались з думками, ми  більше двох місяців вже  грали і не давали театру померти.  

Про тему сексуальної об’єктивації

Я не так часто торкаюсь цієї проблеми. Хоч у моїх роботах ця тема теж присутня, до прикладу, у виставі «Жінко, сядь». Вважаю, що з українських театрів саме Дикий працює з такими темами найбільше.  У нас навіть є серія вистав про насилля в сім’ї, які робимо на замовлення ООН. Адже наш сегмент – це соціальний театр.

У Вас великий досвід постановок у різних театрах України. Яка різниця в роботі державних театрів та Дикому?

Є різниця у розумінні форматів. Зараз я головний режисер Одеського драматичного театру ім. Василька. Для мене це дуже цікавий досвід. Звісно, я розумію, що формати різні. Але, до прикладу, над виставою «Енеїда», яку ми випустили в Одесі, я працював ще тільки як запрошений режисер. А взагалі-то, не соромлюсь жодних форматів. Якщо я знаю, що маю масштабний сценарій, який треба втілити в життя, і  можу це зробити тільки в державному театрі, то я це роблю. Ми зробили таку виставу. Це був спільний проект театру Василька та Дикого, який став шоковим для одеситів. Спрацював каталізатор, який дав поштовх новітньої історії театру Василька.  Глядач побачив, що театр може бути іншим. Сьогодні, будучи головним режисером, я чітко розумію, що не маю права на такий формат постійно. Театр повинен бути повним, і я його маю наповнювати за рахунок якості продукту, абсолютно різного. Одеський глядач відрізняється від глядача Дикого театру. В Одесі глядач особливо любить видовище, він звик до цього. Тому я усвідомлюю, що це має бути якісно, але максимально драйвово. Намагаюсь зараз побудувати програму та репертуар, запрошувати абсолютно різних режисерів до постановки. З різним баченням і трактуванням. Це все ж академічний театр, він диктує трохи інший репертуар, який повинен бути різноманітним. Тому деякі краники для себе я прикручую, та розумію, що не маю права збирати зал за рахунок бульварних комедій. Це нижче рівня та принципів. Театр – це діалог із глядачем, а не просто безкінечний 95-й квартал, тільки загорнутий в обкладинку державного театру. Така моя позиція, згідно з якою ми намагаємось вибудовувати репертуар.

Про різні формати театру

Зараз я головний режисер Одеського драматичного театру ім. Василька. Для мене це дуже цікавий досвід. Звісно, я розумію, що формати різні. Але, до прикладу, над виставою «Енеїда», яку ми випустили в Одесі, я працював ще тільки як запрошений режисер. А взагалі-то, не соромлюсь жодних форматів. Якщо я знаю, що маю масштабний сценарій, який треба втілити в життя, і  можу це зробити тільки в державному театрі, то я це роблю.

Як Ви вважаєте, чи надихнув карантин та пандемія український театр на кардинальні зміни? В чому вони, на Вашу думку, полягають?

У мене відчуття, що карантин, на жаль, негативно вплинув. З’явився переляк. Глядач важче йде в театр. Театри налякані. Є чимало прикладів, коли театри переходять на чисто розважальну тактику. Це мене засмучує. Звісно, що є й такі, які продовжують робити цікаві речі. До прикладу, в театрі Пушкіна у Харкові з’явились цікаві режисерські роботи. У Сєвєродонецьку теж змінюється репертуар і є дуже хороші речі. Ми наприкінці весни їдемо з командою до театру Заньковецької, що у Львові. Будемо втілювати надзвичайно цікавий проект, експериментувати. Тому дуже хочеться вірити, що театри все ж змінюються.

Про “карантинні” зміни

У мене відчуття, що карантин, на жаль, негативно вплинув. З’явився переляк. Глядач важче йде в театр. Театри налякані. Є чимало прикладів, коли театри переходять на чисто розважальну тактику. Це мене засмучує. Звісно, що є й такі, які продовжують робити цікаві речі.

Яким має бути український сучасний театр?

Він повинен бути думаючим. Головне не тільки те, як і що ти робиш, а для чого ти це робиш. Театр має спонукати глядача до думок. Глядач повинен виходити із будь-якої вистави зі знаком питання. Театр зобов’язаний вести діалог з глядачем. Це його основна функція. 


Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк


Сподобалось інтерв’ю? Підтримайте театральний журнал MIZANSCENA! Ми працюємо завдяки Вашій підтримці!

  • 20 гривень – вартість однієї чашки кави;
  • 50 гривень – вартість одного тістечка.

Подякувати за інтерв’ю:

Поширити за допомогою:

Схожі публікації