“Як театру не вижити без публіки, так і нам без покупця” – Лариса Андрієвська

Лариса Андрієвська

Журналістка, перекладачка, менеджерка проектної діяльності, редакторка та літераторка.

Багатогранна і творча майстриня пера, що розвиває літературний та драматургічний напрямок театральної діяльності сучасної Незалежної України.

Велику увагу приділяє привнесенню в український мистецький простір найяскравіших зразків світової та, зокрема, європейської драми.

Розкажіть про себе. Чим Ви займаєтеся? Який у Вас зв’язок із театром?

У мого персонального щастя, так би мовити, два крила: проектний менеджмент, а останні чотири роки, по тому, як рвонуло українське книговидання, я ще й доволі активно перекладаю.  У театрі, хоч би які тісні були  зв’язки  –  звісно, глядачка. Для мене така позиція дуже важлива  – дистанція гарантує точність оптики.  Так само я завжди намагаюся дотримуватися читацької позиції, коли працюю з текстом. А ще подумки завжди таргетую й оцінюю продукт – це вже, мабуть,  менеджерська профдеформація. Людина, яка не працює на аудиторію  – профнепридатна і мусить або перезавантажитись, або… змінити рід занять.

Мені дуже кортіло би позиціювати себе передусім як театральну перекладачку. Проте я навряд чи буду вповні запотребуваною. Тому перекладаю ще книжки й кіно, часом комікси для інклюзивних показів — для людей із вадами слуху. Іноді щось редагую. Театр довго був мрією. І якогось дня я знайшла у пошті «лист щастя» із пропозицією. Тепер працюю вже над дев’ятнадцятим перекладом драматургії. Що ще? Колись писала для дітей – пробувала адаптувати це для сцени. Чужі тексти теж пробувала  — і  начебто виходить.  Однак я в себе одна. І вже надто добре знаю на шостому десятку, скільки годин у добі. Ото влаштуюся на пенсії касиркою, або навіть вахтеркою в улюблений театр  – якщо тоді ще будуть офлайнові посади, і тихенько клацатиму в будочці свої шедеври (сміється). Досліджую польський театр абсурду, колись узялася було до Тадеуша Ружевича – й потонула в контексті. Дуже обережно й повільно укладаю антологію. Найновітнішу драматургію теж обожнюю.  Курую серію «Колекція театральна» у Видавництві Анетти Антоненко. Загалом мені було б уже складно стаціонарно працювати там, де панують емоції — я до огиди раціональна (сміється).

Про діяльність

У мого персонального щастя, так би мовити, два крила: проектний менеджмент, а останні чотири роки, по тому, як рвонуло українське книговидання, я ще й доволі активно перекладаю.  У театрі, хоч би які тісні були  зв’язки  –  звісно, глядачка. Для мене така позиція дуже важлива  – дистанція гарантує точність оптики.

Ви займаєтесь журналістикою. Чи допомагає вона у Вашій новій сфері діяльності?

У мене найпершою була  редакторська освіта, окрім літератури та мистецтва цікавилась історією преси та книговидання, інформатикою,  лексикографією. Журналістика – просто так зорі зійшлись. У дев’яності ми всі мали такі химерні заняття, що газетярство можна вважати майже елітарним. Тоді в редакціях громадилися  цікаві, творчі й освічені люди з різних галузей. Звісно, з того добрячого шматку життя багато винесла. Можу сидіти на проекті півтори доби поспіль, блискавично моніторю й перелопачую велетенські обсяги інформації. Там-таки почала перекладати. Проте засмучували нестабільність і, як би то мовити… одноденність такої праці. Усе, що після 2005-ого – вже не журналістика. До речі, я, не маючи профільної освіти, навіть зважувалася щось писати про кіно, а от про театр ніколи. Узагалі не зношу дилетантизму. І якщо комусь здається, що я комфортно почуваюсь у ролі керівниці театрального проекту – це ілюзія. Радше як корова на льоду. Ще й тонкому. Мені звичніше розробляти й писати такі речі.

Чи потрібна українському театру якісна журналістика та якісна видавнича підтримка. Якою вона має бути?

Безперечно! Так само, як і якісний менеджмент, будь-який інфосупровід стратегічний. І не лише піар. Усе, що ми робимо, потребує резонансу, новітньою хіпстерською мовою — фідбеків. Та й ще коли ми робимо здебільшого на ентузіазмі й без відчуття стабільності. Інакше як і куди нам розвиватися? Потрібна професійна критика – конструктивна, а не нищівна. Маю перед очима приклад моєї «паралельної» Польщі, де театральне життя висвітлюють усі значущі медіа, а поза тим там виходять щонайменше чотири профільних видання, одне з яких повністю присвячене драматургії: польські та перекладні п’єси, сценарії, інтерв’ю з драматургами, критичні матеріали, інформація про постановки.  І всі вони мають державне фінансування. Це в Україні ви не доведете поважним інституціям, що драматургія ще й повноцінний рід літератури. Є локальні ініціативи, видавничі відділи при театрах – традиція, яка в нас фактично втрачена. Якісь ґрунтовніші речі публікує Театральний інститут: антології, розкішні академічні видання класики,  дослідження. Якщо ж говорити про країни Бенілюксу, Швейцарію, там видавати драматургію престижно й прибутково. Спеціалізовані видавництва виконують водночас ролі літагенцій: шукають і просувають авторів на сцену, надають їм правовий захист. Що західніше, то складніше аргументувати, чому драма в Україні є найменш поширеним і популярним жанром, а на мікроскопічних накладах ніхто не заробляє — наразі «Колекція театральна» є  іміджевою серією ВАА. Навіть у креативних колах поширене дуже дивне й недовірливе ставлення до театру. Можливо, це наслідки якихось шкільних неврозів – коли усіх добровільно-примусово заганяли до глядацьких зал. І не завжди на гарні постановки. Ну, знаєте, це як мало хто любить хрестоматійну літературу.  Гадаю, це з часом вирівняється. Нещодавно  Стас Жирков озвучив у коментарі «Читомо» тезу, що жодне видавництво досі не прийшло до театру з пропозицією. Ми почули – і вже в дорозі.  Хоч усвідомлюємо, як непросто часом шукати точок дотику. Ми теж не бачимо всієї специфіки театральної роботи зсередини, так само театральні діячі часто не надто розуміються, як роблять книжку. Кожна додаткова копійка, закладена у видання, відіб’ється на роздрібній ціні. Ми не можемо перетворювати книжку на предмет розкоші в країні, де війна, майже безперервна політична криза, ще й пандемія, як пекельна вишенька на торті, крім того, доводиться протистояти агресивним наступам російського книгарського ринку.  У театрах трохи інакше. Цілком реально зібрати залу на щось справді виняткове, нехай навіть із квитками еквівалентом, скажімо, у сто євро. Я й сама зробила б собі такий подарунок, принаймні раз на рік. А книжку за такою ціною не розкуплять – це шлях у нікуди. Як театру не вижити без публіки, так нам без покупця. Отож чи варто мірятися, хто вартісніший і важливіший – на жаль, стикалась і з таким. Я бачу лиш один шлях – назустріч, тобто колаборацію й солідаризацію двох середовищ.  Наша «Книжка на сцені» є, власне, спробою такого кроку.

Про інформаційний простір

Потрібна професійна критика – конструктивна, а не нищівна. Маю перед очима приклад моєї «паралельної» Польщі, де театральне життя висвітлюють усі значущі медіа, а поза тим там виходять щонайменше чотири профільних видання, одне з яких повністю присвячене драматургії: польські та перекладні п’єси, сценарії, інтерв’ю з драматургами, критичні матеріали, інформація про постановки.

Розкажіть про проект “Книжка на сцені”. Як прийшла ідея створення, яка його форма? Які цілі Ви переслідуєте?

Тут буде тривала передісторія. Анетта Антоненко потроху видавала драматургію в своєму попередньому видавничому проекті «Кальварія», хоча й не виокремлювала в серію. Були класичні й епатажні «Покоївки» Жана  Жене в перекладі незабутнього Юрка Покальчука, ну й не можу не згадати, який вибуховий ефект мало перше видання Леся Подерев׳янського – доти наше покоління слухало його з бобін, ховаючись і від батьків, і від дітей. Своє персональне, навіть іменне видавництво, яке вже гарантовано ніхто не відбере, Анетта зареєструвала рівно сім років тому, на Покрову. І вже на початках її добрий приятель, перекладач Іван Рябчій переконав заснувати серію «Колекція театральна». Пілотними виданнями були його переклад «Божества різанини» Ясміни Рези – дуже запотребуваної в Європі авторки, й одразу по тому — п’єси Еріка-Емманюеля Шмітта (Іван до того ж  є театральним агентом Шмітта в Україні). Чи не рівночасно з’явилася вистава «Різня» в Молодому театрі. Інші книжки теж мали сценічне продовження. Хоча, слід визнати, в Україні вже було кілька більш-менш вдалих спроб видавати драматургію: дуже люблю книжки «Дискурсуса», придбала їх, до речі, в театрі, дещо публікувало й університетське видавництво «Пульсари».

З Анеттою ми зналися давно, від презентації першої «кальварійської» книжки — здається, з 1996-ого. Були спільні друзі, здебільшого, на жаль, тепер покійні – вона любила їх, вони її.  Перетиналися часом у середовищі, я писала рецензії на її книжки. Якоїсь миті вона мене дуже підтримала, потім я її – принаймні постаралася. Це були суто людяні жести, без жодних зобов’язань. Потім таки зважилася запропонувати їй вибрані п’єси Тадеуша Ружевича. Вона сказала: «Хочу!» І все в нас вийшло. А три роки тому Анетта запросила мене писати разом проект на підтримку «Креативної Європи» — власне на драматургію. Так зародились ідея та концепція «Особливих прикмет», які ми тепер успішно втілюємо, бо досі «Колекція театральна» формувалася доволі хаотично.  Це непростий  грант,  там лише комунікаційна стратегія на 18 сторінок, яка передбачає й перформативні читання – до речі, ви не уявляєте, як сіро й нудно їх проводять за кордоном: актори сидять на стільчиках і читають текст з аркушиків. І раптом ми на Книжковому Арсеналі-2019 бачимо перформативну програму, яку підготувала блискуча театрознавиця та менеджерка Анастасія Гайшенець. Феєрія! Була би змога, я презентувала би так кожну книжку. Ну й ризикнули зголоситися з подібним проектом до Українського культурного фонду. Партнерка вагалася: ну які з нас театральні продюсерки? У нас книжки. Такі собі, я згодна.(сміється) Ми всіх замордували, засмикали своєю нетямущістю. Зрештою, кожен учасник і учасниця «Книжки на сцені» щось робили вперше. Загалом є доволі довгий список людей, яким я за кожної нагоди кажу: «Без тебе нічого не було б!» І дякую: за ідею, за натхнення, за підтримку.

Ми, звісно,  планували масштабні події, у час найбільших книжкових ярмарків: чотири перформативних читання за книжками серії від знакових молодих режисерів і режисерок, майстер-класи з драматургії й театрального перекладу, трейлери до перформансів та відеофіксації усіх подій, онлайн-трансляції – щоб дистанційно залучати аудиторії. (Доступ до всіх відеоматеріалів, до речі, зможуть отримати через QR- коди всі читачі та покупці книжок). І все це з публікою, з медіа, з представниками закордонних дипломатичних і культурних установ, за участі авторів серії  — цьогоріч ми запрошували трьох. Зустрічі та майстер-класи для українських драматургів мали відбуватись у «Золотих Воротах»  і в Театрі Лесі у Львові. Вели переговори з агентами культового Мартіна МакДона – з огляду на його завантаженість планували візит на наступний рік…

Звісно, щойно Книжковий Арсенал і решта надійних і улюблених партнерів повернуться в офлайн, ми неодмінно зробимо з ними щось неймовірне.

Про проект “Книжка на сцені”

…три роки тому Анетта (Антоненко, – ред.) запросила мене писати разом проект на підтримку «Креативної Європи» — власне на драматургію. Так зародились ідея та концепція «Особливих прикмет», які ми тепер успішно втілюємо, бо досі «Колекція театральна» формувалася доволі хаотично.  Це непростий  грант,  там лише комунікаційна стратегія на 18 сторінок, яка передбачає й перформативні читання – до речі, ви не уявляєте, як сіро й нудно їх проводять за кордоном: актори сидять на стільчиках і читають текст з аркушиків.

Чи плануєте Ви надалі продовжувати видавничу діяльність та популяризацію драматургії? Що плануєте після завершення проекту?

Ще й як плануємо! До кінця року вийдуть дві нових книжки серії «Особливі прикмети»,  2021-ого – подальших три, і ще впродовж року ми їх активно просуватимемо. Не буду спойлерити, адже на всіх вебінарах з антикризового менеджменту радять нічого не планувати довше, ніж на тиждень-два.  Але неодмінно будуть нові перформанси, аудіокнижки з акторами, радіо- і телевистави. Плюс заходи для інклюзивної аудиторії. Видавництво вже робило аудіокнижки для людей із вадами зору, це ж бо стратегічно – залучати людей з обмеженими можливостями до повноцінного культурного життя. Поза тим є задум міні-серії швейцарської драматургії, обговорюємо польський блок – це начебто антологія найновітнішої драми, але…  просто повірте, що такого ніхто досі не робив. Є гарні пакети каталонської, ізраїльської драматургії. Є тематичні підсерії. Українську теж витягатимемо в усі можливі серії, щоби потроху гідно вписуватись у світовий контекст.  Вона того вартує.

Як вплинув карантин на реалізацію Ваших проектів?

Ох! Усім дісталось. Я дуже тішуся, що ми хоч трохи змогли підтримати театри.  Нам що — обидві інтровертки, гіки і здавна маємо постійне місце проживання в Інтернеті. (сміється) Анетта закінчувала прикладну математику, керувала серйозним айтішним проектом, вона сама адмінить видавничий сайт, тестить чужі й коли там, наприклад, поганий захист – одразу дає пенделя адмінам. Я так підозрюю, вона могла б і хакнути щось. Тобто в неї давно всі процеси дистанційні, книжки виходять за планом, їх можна замовляти й оплачувати  через Інтернет. Проте я достатньо емпатична, щоб уявити, як тепер театрам: коли  зірвалися прем’єри, гастролі, фестивалі.  Мені дуже болять новини з PostPlay, з Дикого. Я бачу, як дискомфортно акторам грати без публіки онлайн. У Києві нас прихистив Малий театр. Наші режисерки та актори   навіть прогонів не робили – знімали перформанси по сценах, як кіно. Коли карантин послабили, покотили хвилі ковіду. Напередодні наших львівських показів у Театр Лесі стався перший спалах, хоча вони репетирували і грали прем’єру опенейр, з дотриманням усіх карантинних вимог. І ми вже обговорювали постановки в зумі, навіть уявляли, як в «Опереті» Вітольда Ґомбровича актори танцюватимуть пальчиками – кожен у своєму віконечку. Адже бачили вже, як головний режисер Дмитро Захоженко й актори створювали на суворій самоізоляції нові диджитал-форми  і як круто це було.  Звісно, ніщо не замінить живого театру – просто намагаюся шукати позитив.  Попри всю любов до інновацій — просто нестерпно,  коли технології вартують більше, ніж людська праця, а ще часом щось збоїть і вибиває з графіку.  Ми не сподівалися, що стільки часу забере монтаж київських перформансів. Підозрюю, ніколи не побачило переосмислення МакДона саме таким, яким його замислила режисерка Олена Апчел.  У Львові зважилися на онлайн-трансляцію  –  і дуже втратили на якості. Тепер я знаю, що складні постановки знімають щонайменше на 9 камер. Ще в нас зривалися дискусії й частково майстер-класи – зрештою, людей уже вертало від онлайну. Та хай би там як —  я в захваті від результатів.

Ми дали режисерам і акторам повну творчу свободу – і вийшли чотири дуже різних сценічних прочитання, кожне унікальне.

Аня Турло та її команда зробили  ставку на чудовий текст Тьєррі Дебру – і зібрали найбільше прихильників. «Людина-подушка» МакДона, я впевнена, стане класикою постдраматичного театру. Дмитро Захоженко й актори Театру Лесі працювали одразу над двома перформансами. Скажу як, мабуть, найбільш поінформована та зацікавлена людина (перекладала текст), що «Оперета» є дуже гідним продовженням світової ґомбровічіани. «Ковзанка» литовської драматургині Лаури Сінтії Черняускайте – це навіть не читання,  а фактично готова вистава в найкращих традиціях телетеатру. І якби витіснити з телеекранів шлак і отруту для мізків, заповнити таким продуктом наш прайм-тайм, ми за кілька років прокинемось у іншій країні і, що найважливіше  – з іншим електоратом. Мені тут не йдеться про виховну роль мистецтва, це ідеологічна маячня, але якщо ми не формуємо й не розвиваємо аудиторію, натомість опускаємося до її рівня – гріш нам усім ціна.

Ще трохи позитиву — нас побачило й почуло більше людей, ніж уміщає найбільша глядацька зала – це, судячи з анкетування,  нерідко люди з провінції і з-за кордону, є також глядачі з інвалідністю.  Усе ж таки відеофіксація важлива річ. Нехай і дуже не бюджетна.

Про роль мистецтва

І якби витіснити з телеекранів шлак і отруту для мізків, заповнити таким продуктом наш прайм-тайм, ми за кілька років прокинемось у іншій країні і, що найважливіше  – з іншим електоратом. Мені тут не йдеться про виховну роль мистецтва, це ідеологічна маячня, але якщо ми не формуємо й не розвиваємо аудиторію, натомість опускаємося до її рівня – гріш нам усім ціна.

Як Ви можете оцінити якість драматургічного простору сучасної України та що потрібно робити, щоб в інших країнах так само писали проекти під переклад української драми?

Я дуже високої думки про сучасну українську драматургію – і не з містечкового патріотизму. Ніхто не підтримуватиме національний продукт кишенею, коли є якісніша альтернатива і кілька робочих іноземних у багажі. От, як завжди, боюся когось тут не згадати. Максима Курочкіна знають за обома кордонами. Оскільки я моніторю лише західний, поблизу якого народилась, то першу його п’єсу прочитала в польському перекладі. Наших і перекладають, і публікують, і ставлять. Безумовними хедлайнерами є Наталія Ворожбит, Павло Ар׳є, Наталія Блок, Дмитро Терновий. Це гідний художній рівень плюс універсальні смисли, які прочитуються скрізь.

Завдяки тому, що робить Іра Гарець у групі “Драматурги та драматургині України” і на сайті-бібліотеці “Сучасна українська драматургія” чи не щодня знаходжу для себе щось вартісне.

Цікаво, що поміж авторів чимало людей з історично російськомовних регіонів, узагалі багато театральних діячів повернулися з Росії після анексії і подальшого жахіття. Вони довго писали російською. Та, зрештою, якось ми перекладаємо закордонних авторів, невже не подужаємо своїх? Донбасянка Лена Апчел зуміла за короткий час опанувати і польську, й українську, щоби працювати як постдраматургиня в обох країнах  і створювати дуже складні тексти, навіть вірші й пісні. Це всього лише мова – тим більше слов’янська, досить мати відкритий розум і високий рівень мотивації. Значно важливіше, що ці тексти резонують на сьогодення – і при цьому не є одноденками, я певна, вони не стануть анахронічними й за два десятиліття. 

Щодо проектів на українську драматургію, то є ж уже перші ініціативи Українського інституту. А ще закордонні перекладачі та видавництва можуть долучатися до програми підтримки перекладів  Українського інституту книги – якщо хтось із них планує книжкові видання нашої драматургії. Для мене, щиро кажучи, куди важливіше, щоб це підтримував хтось усередині держави.

Про драматургію

Я дуже високої думки про сучасну українську драматургію – і не з містечкового патріотизму. Ніхто не підтримуватиме національний продукт кишенею, коли є якісніша альтернатива і кілька робочих іноземних у багажі.

Яким Ви бачите український Театр у майбутньому та що для цього потрібно?

У мене для всіх нас гарні новини: майбутнє вже тут. Уже не треба їхати по враження аж так далеко. До речі, колись каталися з чоловіком і до Рівного, вперше побачила у вас інсценізацію МакДона. Мене як глядачку цікавить передусім критичний театр – і я його знаходжу вдома. Бачу на диво збалансовані репертуари, нічим не гірші за ті, що в «театральніших» країнах.  Є й документальний театр, і постдок (мій улюблений, напевно, жанр).  А популярна нині імерсія взагалі сягає традицій театру Леся Курбаса. Є учасницькі та свідоцькі перформанси. Я в захваті від того, що роблять Вікторія Миронюк, Роза Саркісян. Багато постдрами – це не завжди цікаво для аудиторії, проте завжди терапевтично. Український театр гідно відповідає на виклики пандемії: вистави, надто для дітей, приходять на житлові масиви, відбулися фестивалі вуличних театрів – я їх просто-таки обожнюю. 

Водночас вангую, що драматичний театр ніколи й нікуди не подінеться. Варто чекати на нові сценічні переосмислення класики – і не лише Шекспіра й антиків. У кожній літературі можна знайти такі позачасові твори, де навіть нічого не доведеться переакцентовувати. Досить змінити історичні реалії: пересадити  героїв із карет в електрокари, наприклад.  Буде більше мультимедійних практик: диджиталу, відеоарту. Конкурсна система вповні виправдає себе: це вплине і на якість пропозиції, і на вимогливість публіки. Побільшає театрів-кластерів: з ефективним менеджментом, з освітніми програмами, навіть із курсами англійської для акторів і режисерів, адже це відкриє для них закордонні майданчики.  Розвиватиметься театральний туризм. Моя товаришка з Любліна колись возила своїх студентів до Львова на вистави Театру Курбаса – і такого буде більше, щойно світ відкриється. У Кракові знакові вистави йдуть із англомовними субтитрами – і справді поміж публіки багато іноземців. Буде й внутрішній організований  туризм: уже тепер тур-клуби пропонують у програмах відвідини вистав. 

Театр децентралізується — у невеличких містах і містечках також буде куди піти, як-от у закарпатському Берегові. Усі спектаклі стануть доступними для інклюзивної аудиторії: пандуси, місця для візків, тифлокоментар для людей із вадами зору, субтитри для людей, які не чують…

Мені кортіло б, звісно, щоб у кожному театрі можна було оглянути виставу за нашими книжками, та ще й придбати їх разом із квитком у касі. І знову наголошу, що драматургія буває ще й класною літературою, яку, за Вітольдом Ґомбровичем, кожен читач може довільно візуалізувати в театрі своєї уяви.

І на завершення розмови: буде більше високопрофесійних інформаційних майданчиків, як-от “MIZANSCENA”, щоби висвітлювати й резюмувати  українське театральне розмаїття – це безперечно.

Про мрію

Мені кортіло б, звісно, щоб у кожному театрі можна було оглянути виставу за нашими книжками, та ще й придбати їх разом із квитком у касі. І знову наголошу, що драматургія буває ще й класною літературою, яку, за Вітольдом Ґомбровичем, кожен читач може довільно візуалізувати в театрі своєї уяви.

Автори: Лариса Андрієвська, Юлія Ганущак, Микола Циганюк

Поширити за допомогою:

Схожі публікації