“Театр – це не про злободенність, а про вічні питання…” – Ксенія Ромашенко

https://mizanscena.com/interview/ksenia-romashenko/

Ксенія Ромашенко

Молода й амбітна директорка та художня керівниця Київського муніципального театру “Золоті ворота”.

Викладачка Київського національного університету культури і мистецтв та Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв.

У своєму театрі велику роль приділяє розвитку позиціонування культурного продукту та просування його серед різних категорій глядачів як молодого так і старшого віку.

Як Ви прийшли до театральної справи?

Я вступила до університету культури до майстерні Петра Ільченка та Катерини Пивоварової. Вступила саме на режисуру, навчалась 5 років. На 5-му курсі здійснила свою дипломну постановку у м. Біла Церква. Це була вистава за п’єсою А.Касона «Дерева помирають стоячи». А на 4-му курсі університету я зрозуміла, що хочу робити альтернативний театральний шлях,  який би влаштовував мене і мою команду однодумців. Таким чином виник незалежний проект – театр «Відкритий погляд».

На той час не було багато незалежних проектів, особливо у Києві. Все це відбулося під час Помаранчевої революції. Тоді нам всі казали: «Ви що, друзі? Хто робить театр під час революції?» Зрештою, наш колектив проіснував 5 років. Далі він трансформувався, оскільки один з учасників колективу Стас Жирков очолив театр «Золоті ворота». Ми перемістились туди, щоб на базі муніципального театру продовжувати робити ту справу, яку ми робили.

Через 6 років Стас (Жирков – ред.) вирішує піти на конкурс до Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, де вони разом із Тамарою Труновою перемагають і очолюють цей театр. Ну і я пішла на конкурс до «Золотих воріт» і очолила театр в якості директорки-художньої керівниці. До цього я була помічницею директора, займалася усіма поїздками, різноманітними подіями. Ось таким був мій шлях до мистецтва.

Чим Вас захоплює театр? Чи були думки змінити професію?

На мою думку, це найкрутіший спосіб для діалогу із глядачем на сьогоднішній день. Мене цікавить саме сучасний театр, який говорить із глядачами відверто, який піднімає важливі теми, який не ховає голову у пісок, не є осторонь подій, які нас оточують. І це не про злободенність, а про вічні питання. Це спосіб діалогу зі світом, а світ у кожного різний. Моє завдання на сьогодні – розширювати цей світ і наш особистий світогляд.

Насправді, професію я фактично змінила, оскільки я не займаюся постановками. Я не практикуюча режисерка наразі. Це було свідомим рішенням. Мої 5 років навчання займали купу мого часу, і я розуміла, що мене не вистачає на багато інших речей, які мене цікавили.

Про сучасний театр

Мене цікавить саме сучасний театр, який говорить із глядачами відверто, який піднімає важливі теми, який не ховає голову у пісок, не є осторонь подій, які нас оточують. І це не про злободенність, а про вічні питання. Це спосіб діалогу зі світом, а світ у кожного різний. Моє завдання на сьогодні – розширювати цей світ і наш особистий світогляд.

З якими проблемами ви стикаєтесь у сучасному театрі?

Ми муніципальний театр, частково фінансуємося з міського бюджету. Ця частина фактично покриває відсоток від заробітної плати працівників. Решта – це гранти, це те, що заробляє театр. Від цього вже йде реклама, новий продукт, піаркампанія, заробітна плата працівників, які є в штаті і поза штатом, запрошені артисти.

Основна проблема, яка є  на сьогодні – це карантинні умови, в яких перебуває не тільки Україна, а й світ. Через них дуже сильно потерпає наша галузь. У нас були заплановані поїздки до Польщі, до Мюнхена. До нас мали приїздити з Польщі. Дещо ми змогли перенести в онлайн- формат, а решту довелося відмінити чи перенести на наступні роки. Логістичні плани розроблялися на 2 роки вперед.

Зараз я усвідомлюю, що будувати якісь плани навіть на місяць – це просто витрачати час в нікуди. Тому на сьогоднішній день найважливішою проблемою театрального мистецтва є відсутність розуміння галузі, з точки зору умов пандемії та опрацювання шляхів роботи у цих умовах. Зараз кожен колектив наданий сам собі. Кожен на своїх особистих ресурсах знаходить як мотивацію, так і шляхи реалізації та залучення глядачів у спілкування.

Про вплив карантину

Основна проблема, яка є  на сьогодні – це карантинні умови, в яких перебуває не тільки Україна, а й світ. Через них дуже сильно потерпає наша галузь. У нас були заплановані поїздки до Польщі, до Мюнхена. До нас мали приїздити з Польщі. Дещо ми змогли перенести в онлайн- формат, а решту довелося відмінити чи перенести на наступні роки. Логістичні плани розроблялися на 2 роки вперед.

Що б ви порадили іншим українським театрам, щоб розвиватись, привертати до себе увагу в цей карантинний період?

Я не можу порадити, я можу поділитися особистим досвідом.

Перше, чого б мені хотілося – це усвідомлення того, хто ми в межах нашого міста, країни, Європи, світу. Тобто щоб ми розуміли які вистави ми ставимо, які питання піднімаємо в них. З цих моментів виникає наша цільова аудиторія, і ми розуміємо на кого ми маємо орієнтуватись і кому маємо донести той чи інший метод.

Я для себе не поділяю глядачів за віком. Для мене це категорії населення, яким  цікаві ті чи інші теми. Якщо я розумію, що це розважальний жанр і він буде цікавим людям, які хочуть прийти до театру, щоб відпочити і посміятись, то моя цільова аудиторія не знаходиться на таких онлайн-платформах як Facebook чи Instagram. Звичайно, що вкладатись в SMM, в розкрутку цих мереж немає сенсу. Для цього потрібно шукати альтернативні джерела для інформування. Зараз таке розмаїття всього у нашому просторі. Люди отримують інформацію з будь-якого джерела за дві секунди.

Нашим завданням є донести думку, яку ми хочемо. На кожен проект у нас розробляється окрема піаркампанія. Звичайно, що я б порадила активніше користуватися соціальними мережами, тому що цей простір не можна оминати. Думати про свій візуальний вигляд, про свій брендінг. Про те, що ми презентуємо.

Інколи ми зіштовхуємось із фотографіями з вистав, зробленими фактично на телефон, без будь-яких підписів і будь-якої інформації. Ми розуміємо, що навіть якщо якість продукту висока, але презентації ніякої немає. Ця ідея повинна бути випрацювана у кожного колективу особисто.

Були такі моменти, коли ми щось робили, а потім помічали, що наші колеги починають робити приблизно щось те саме. Зрештою, це може бути, але воно повинно бути етичним. Сьогодні ми чітко розуміємо, що потрібна промо-кампанія до будь-якого проекту, як її правильно будувати. Кожного разу знаходимо нові особливості, розуміємо що спрацювало, а що ні. Робимо висновки і йдемо далі.

Театр вийшов за межі незрозумілості, елітарності. Коли ми тільки прийшли до театру «Золоті ворота», то нашим основним завданням було повернути до театру молодь, а вони вже привели своїх батьків. Театр буває різним. Тому має бути і такий театр, який пропагує класичну альтернативу сучасним театрам, які розвиваються наразі. Мені здається, що національні театри, оскільки вони є обличчям нашої країни, мають бути прикладом для інших театрів, а не просто альтернативою для глядачів. На мою думку, основним напрямком  діяльності національних театрів, має бути презентація та розвиток українського театру за кордонами нашої країни та в регіонах.

У нас в «Золотих воротах» є три вектори руху. По-перше, це співпраця з українськими вже відомими режисерами і режисерками. По-друге, це робота з молодими і починаючими режисерами і артистами. По-третє, це міжнародна співпраця: копродукції, залучення до роботи європейських митців і презентація сучасного українського театру за кордоном. Мені здається, що такий формат має бути універсальним для всіх театрів. Це основні моменти, якими повинні займатися театри. Кожен буде сильнішим у своєму напрямку. Наш шлях показує, що це реально і що молодь повернулася до театру, і це дуже круто.

Про просування театрального продукту

Нашим завданням є донести думку, яку ми хочемо. На кожен проект у нас розробляється окрема піаркампанія. Звичайно, що я б порадила активніше користуватися соціальними мережами, тому що цей простір не можна оминати. Думати про свій візуальний вигляд, про свій брендінг. Про те, що ми презентуємо.

Як Ваш театр переживає карантинний період?

Звичайно, що моїм основним завданням було збереження колективу. Так, ми були вимушені трохи скоротити колектив, але це стосувалося більше технічного складу. Це не вдарило по творчій команді колективу, але, зрештою, вдарило по кожній особистості окремо, в залежності від того, хто був готовий до карантину, які в нас були запаси.

Ми проводили досить активну роботу в соціальних мережах. У нас відкрилась постійна рубрика «Завжди відкриті для тебе». На мою думку, проводити на той час продаж вистав у записі – це неповага до глядачів. Тоді у нас не було якісно зроблених відео-версій вистав, які  вже є на сьогодні, завдяки Українському Культурному Фонду, і ми продовжуємо працювати над створенням нових. Та навіть якщо б і був якісний відео-контент, я вважаю, що у такі важкі моменти функція театру, тим більше муніципального – це підтримка глядачів, які так само залишилися без роботи, не знають, що їх чекає далі.

Для людей, які звикли спілкуватися активно – це обмеження спілкування. На цей час у нас переважав більше розважально-інформаційний контент, оскільки ми розуміли, що потрібно піднімати загальний психо-емоційний настрій. Відверто кажучи, і самим собі теж.

Ви у шлюбі з досить успішним та відомим в Україні режисером Станіславом Жирковим. Чи не заважає театральна справа в особистих стосунках?

У нас зараз все дуже просто. Ми досить тривалий час разом, ще з університету. Починали «Відкритий погляд» разом. У нас є певне бачення в одному напрямку. Ми розуміємо, яким ми хочемо бачити театр. Тому проблем в розумінні апріорі бути не може. Ми доповнюємо один одного.

Що стосується особистого, то, звичайно ж, є купа побутових питань, які доводиться вирішувати кожного дня (сміється). У нас немає такого, що ми приносимо додому якісь страждання чи переживання стосовно творчого процесу. Оскільки і Стас очолює театр, і я, то ми розуміємо, яка це відповідальність. Ми підтримуємо один одного. Інколи є такі ситуації, коли Стас мені може сказати, що це не той шлях до цілі, яку я собі намітила. Або я можу сказати, що це неправильний шлях, краще робити по-іншому. Але кожен з нас залишає за собою право помилятися. Ми один одного не звинувачуємо в цьому. Конфліктів на робочі питання у нас фактично не буває. Ми ще з університету навчилися це робити гармонійно.

Про діяльність під час карантину

Тоді у нас не було якісно зроблених відео-версій вистав, які  вже є на сьогодні, завдяки Українському Культурному Фонду, і ми продовжуємо працювати над створенням нових. Та навіть якщо б і був якісний відео-контент, я вважаю, що у такі важкі моменти функція театру, тим більше муніципального – це підтримка глядачів, які так само залишилися без роботи, не знають, що їх чекає далі.

Ви є викладачкою у Київському національному університеті культури і мистецтв та у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв. Які, на Вашу думку, сучасні молоді театрали?

Вони круті. Перший свій курс ми не бачили на прослуховуванні, у нас не було такої можливості. Ми фактично працювали вже з тими, кого відібрали, і працювали з ними в процесі. Зараз ми набрали режисерський курс, і я хочу сказати, що я кайфую від цих дітей. Мені подобається їх спосіб мислення. Це, здебільшого, абсолютно свідомі вільні люди, у яких є розуміння того, в якій країні вони живуть, чому вони прийшли до театру, чим прагнуть займатися, яка у них мета.

В якийсь певний момент я думала: а де ж наша молодь? Про що вони будуть говорити далі? Хто буде після нас? Але зараз у мене є передчуття, що все буде круто. Це вже інше покоління, у якого ми вчимося багатьом речам. Ми можемо передавати їм свій досвід. Ми можемо переймати від них спосіб мислення, оскільки він у них вже інший. Він швидший. В цьому є свій баланс і гармонія. 

Стосовно того, чи багато йдуть саме у театральну професію? Я вважаю, що багато. Наш театральний простір не готовий поки що сприймати таку кількість фахівців, які випускаються з вишів.

У нас перший акторський курс є експериментальним. У них  дуальна освіта. Вони вивчають частину предметів в університеті, а частину вже безпосередньо у театрі. Вони залучені у всі репетиційні процеси, Таким чином, вже на другому курсі у них сформувалась повноцінна вистава, яку вони зараз грають раз на місяць. Ми не йшли класичним шляхом викладання. Ми намагалися все поєднувати. Ми їм даємо дуже багато всього. Хто встигає це схоплювати, переробляти і транслювати, ті попереду. Хто не встигає – намагаються надолужувати.

А до режисерів взагалі інший підхід. Нас не цікавило, чи читали діти Станіславського. В першу чергу, нас цікавило їхнє мислення. Режисер – це людина, яка має своє власне бачення, мислення. Важливо те, як вона готова рефлексувати на ті події, які її оточують. Мені зараз кайфово спостерігати за тим, як вони рефлексують на різні події, як трансформуються, як роблять перші спроби сценічного висловлювання. У деяких моментах вони відкривають інші кути зору навіть для мене.

Про театральну молодь

В якийсь певний момент я думала: а де ж наша молодь? Про що вони будуть говорити далі? Хто буде після нас? Але зараз у мене є передчуття, що все буде круто. Це вже інше покоління, у якого ми вчимося багатьом речам. Ми можемо передавати їм свій досвід. Ми можемо переймати від них спосіб мислення, оскільки він у них вже інший. Він швидший. В цьому є свій баланс і гармонія. 

Яка у Вас мрія?

Напевно, це буде банальним. Я мрію про щастя та здоров’я моїх близьких. Це не пов’язано з театром чи з чимось професійним. А якщо у професійному плані, то я мрію, щоб український театр вийшов на європейський рівень. Щоб ми пишалися нашим театром загалом. Щоб у нас було круте конкурентоспроможне адекватне середовище, в якому б ми просто купалися.

Чи думали Ви колись змінити професію?

Я не  заперечую, що таке можливо. У мене немає такого, що я тримаюсь за місце. Поки я відчуваю в собі силу, поки у мене є ідеї і я бачу людей , які цими ідеями запалюються і готові разом зі мною йти, то мене це надихає. Коли я відчую, (а цей момент настане) що ідей вже немає, і ти просто перероблюєш все те, що ти вже зміг зробити, тоді треба змінювати професію. Я дуже люблю Грецію, обожнюю її кухню. Якщо я зміню професію, то на щось смачненьке (сміється). У світі настільки багато всього цікавого. Я не заперечую жоден варіант розвитку моєї подальшої долі.

Чи відвідуєте Ви інші театри та як ставитеся до спільної театральної творчості?

Звичайно. Я відношусь дуже круто до цього. Ми одні з перших почали робити копродукцію з іншими українськими театрами, з європейськими театрами. І цей напрямок сформував Стас Жирков, коли очолював “Золоті ворота”. Це надважлива штука. Це просто необхідно.

У нас дуже гарні умови: ми знаходимось у центрі міста, у нас невелике приміщення, у нас крутий колектив. У нас є постійний глядач. Але якщо ми не будемо підніматись і дивитись що відбувається за межами нашого комфорту, що відбувається у світі, то це буде «стоп». Який тоді у цьому сенс? Звичайно, що я за розвиток і за співпрацю. На жаль, не всі зараз готові до цього. Тому що конкуренте середовище сприймається так, ніби чимось треба ділитися, а не з розумінням того, що ми можемо спільно щось створити.

Про зміну професії

Коли я відчую, (а цей момент настане) що ідей вже немає, і ти просто перероблюєш все те, що ти вже зміг зробити, тоді треба змінювати професію. Я дуже люблю Грецію, обожнюю її кухню. Якщо я зміню професію, то на щось смачненьке (сміється). У світі настільки багато всього цікавого. Я не заперечую жоден варіант розвитку моєї подальшої долі.

Я розумію театри, які напрацьовують своїх глядачів, які амбіційно до цього ставляться і бояться це втратити. Вони звикли в таких умовах жити і від них цього вимагають. У мене завжди виникало питання: чому ми отримуємо певну суму від держави, і за цю суму ми робимо багато речей? А є театри, які отримують таку ж суму і цього не роблять. Хоча ми в однакових умовах.

Я обрала для себе такий шлях. Я маю робити тут таке середовище, щоби з нас брали приклад і хотіли би бути дотичними до того, що ми робимо. Багато є колективів і театрів з яких я беру приклад. Звичайно ж, я ходжу дивитись вистави. Особливо засмучуюся, коли розчаровуюсь в деяких моментах. А буває, що відверто кайфую і думаю: чому ми так не зробили? (сміється). Це мене стимулює до того, щоби не сидіти на місті, а рухатись і розвиватись.

Яким має бути сучасний український театр?

Він має бути відкритим. Він має бути чесним. Він має піднімати гострі соціальні та актуальні питання. Він має будувати діалог із глядачем і діалог зі світом. Він має бути гострим. Він має бути в кайф. 

Про театр

Він має бути відкритим. Він має бути чесним. Він має піднімати гострі соціальні та актуальні питання. Він має будувати діалог із глядачем і діалог зі світом. Він має бути гострим. Він має бути в кайф. 

Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк

Photo by Anastasiia Mantach

Поширити за допомогою:

Схожі публікації