“Якщо є “мурашки” – театр живий” – Іван Данілін

Коли Ви вперше зустрілись із театром? Та коли зрозуміли, що хочете пов’язати із ним усе своє життя?

Будучи школярем, я навчався в математичному класі. До гуманітарних наук тяги в мене не було. Хіба що я закінчив музичну школу, грав на баяні. В 10-11-й клас я не хотів йти, не мав бажання. Тому вирішив поступати в училище культури на народний відділ, щоб продовжувати грати на баяні і вивчати інструмент далі.

Здав документи до приймальної комісії та пішов на консультацію до викладача. Він мене послухав і сказав, що я дуже слабенько граю, що тут поступають хлопці з сіл, які вже грають «халтури» на весіллях, одним словом, натякнув, що я можу не поступити. Я засмучений пішов назад до приймальної комісії, щоб забрати документи.

Там сидів викладач режисерського відділу – Зосько Анатолій Петрович. Він був куратором моєї двоюрідної сестри, яка навчалася на другому курсі режисерського відділу. Анатолій Петрович запитав, чому я хочу забрати документи?

Я йому все пояснив. Він спитав, чи не хочу я перевести документи на режисерський відділ, сказав, що там вже навчається моя двоюрідна сестра, що в нас буде сімейний театр… Поки він мене переконував, до приймальної комісії зайшов завідуючий режисерським відділом – Агеєв Григорій Володимирович.

Йому одразу Зосько і сказав, що цей хлопець хоче поступати на режисерський відділ. Григорій Володимирович подивився на мене і сказав: «Пішли. Щось мені почитаєш». І я мовчки пішов за ним.

Ми зайшли до бібліотеки, я щось прочитав напам’ять. Він послухав і сказав, щоб я переводив документи. Так я став студентом училища культури. Ось тут і почалося моє знайомство з театром. Напевно, Григорій Володимирович в мені щось побачив. А пізніше я вчився у нього на курсі. Він під час навчання посіяв в мені зерно,з якого я виріс як митець. І я йому за це дуже вдячний.

У Вас дві освіти: акторська та режисерська. Яка наразі є для Вас головною?

Я майже 12 років працював актором в нашому Чернівецькому обласному музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської та 8 років актором театру ляльок. Наразі, більше переваги віддаю режисурі та викладацькій діяльності. Як актор я рідко граю на сцені, але є відчуття, що я ще не все встиг зробити, не все ще зіграв.

Ви працювали над виставами у різних театрах. Чим відрізняється робота над постановкою в аматорському та професійному театрі?

В професійному театрі акторам платять гроші, і вони сумлінно та професійно виконують свою роботу. А в аматорському театрі зустрічаються люди абсолютно різних професій і світоглядів. Вони приходять після роботи, часто втомлені та виснажені, але вони приходять саме в театр. Не в клуб, не в ресторан чи кіно, а на репетицію.

Я думаю, що аматорський театр – це для багатьох учасників така своєрідна «театро-терапія». І хоча актори тут не професіонали (без дипломів про освіту), вони розкриваються, знаходять себе, знаходять однодумців, і завдяки сильному бажанню творити на сцені часто працюють не менш професійно.

У роботі над виставою найбільше уваги Ви приділяєте …? (музичному чи візуальному оформленню, підтекстам, чи, можливо, акторській грі)

Я спочатку чую музику, яка має звучати у виставі. Це такий «камертон», від якого я потім відштовхуюсь і працюю над матеріалом. Потім до цього «камертона» додаються актори, сценографія, візуальний ряд, світло. А далі все складається, як пазли.

Яку драматургію полюбляєте? А яку обираєте для постановок?

Взагалі, я дуже полюбляю класичну драматургію. В ній є більше глибини, є автор, до якого треба тягнутися, якого треба як ребус розгадувати. Матеріал, п’єсу треба досліджувати, як детектив досліджує кожну деталь, коли розкриває вбивство.

Мені здається, що п’єса сама обирає тебе. Коли ти читаєш якийсь матеріал і коли він тебе зачіпає з середини, коли після прочитання в тебе з’являються мурашки, тоді ти розумієш, що це саме той матеріал, над яким треба працювати.

Як поєднуєте театр із особистим життям та родиною?

В нас це сімейне. Дружина в мене актриса та викладач акторської майстерності. Діти теж займаються в театральному гуртку. Молодший син – Сашко, йому 5 років, він займається в гуртку «Театр на долоньці». Старша донька – Валерія, їй 13 років, вона займається в Театрі Юних Чернівчан вже 8 років. Так що в нас вдома свій сімейний театр, така собі акторська родина.

Чи є у вас якийсь певний стиль, на вашу думку, за яким можна впізнати вашу виставу?

Напевно, що є. Це мають оцінювати театральні критики та глядачі. Кожен режисер має свій стиль, свій почерк. Але це не означає,що всі його вистави будуть як одна цільна вистава.

У Вас є досвід роботи із дорослими акторами та дітьми? З ким працювати важче?

З дітьми працювати набагато важче, ніж з дорослими. До кожного треба мати свій підхід, до кожного треба знайти свій ключик. Вони дуже емоційні, швиденько втомлюються від повторень тої чи іншої сцени, тому доводиться все робити через гру. Пояснювати правила і репетирувати.

Це ніби ти йдеш з ними в гори, на якусь вершину, і тільки ти знаєш куди треба йти, тому мусиш прослідкувати, щоб рюкзаки були справні, ну і в рюкзаках було все: в когось мотузка, в когось ліхтарик. Ось ти – відповідаєш за сірники, ти – за воду, щоб всім вистачило. Тоді і не помітиш, як ви всі опинитесь на вершині тієї гори, яку ти їм хотів показати. Головне – все робити через гру.

Нещодавно Ви працювали над постановкою вистави у Польщі, прем’єра якої пройшла успішно, з чим ми Вас і вітаємо. Розкажіть детальніше про досвід та особливості цієї роботи.

Дякую за вітання. Мені пощастило – в цьому році я став стипендіатом за програмою «Gaude Polonia» Narodowe Centrum Kultury (Польща). Під час стипендії я здійснив постановку за п’єсою Славоміра Мрожека «Емігранти» в театрі «Praska52» м.Краків (Польща).В цьому ж році мало б виповнитися 90 років польському драматургу Славоміру Мрожеку, тому моя вистава була приурочена саме до ювілею автора.

Майбутня вистава мала гратися двома мовами – польською та українською. Один актор – поляк, другий – українець – така була в мене задумка. Ідея постановки полягає в тому, що абсолютно немає значення, якої ти національності і в яку країну емігрував. Можна бути емігрантом і на рідній землі, емігруючи у нереальний світ нездійснених мрій. Радість того, хто вирвався з провінції в Великий світ, – це модель радості містичної, радості того, хто ступив (або того, кому здається, що він ступив) за межі зачарованого і проклятого кола свого окремого існування. Ми можемо бути з різних країн, мати різні менталітети, спілкуватися різними мовами, але такі життєві поняття, як самотність, апатія, депресія, нереалізованість, зруйновані мрії та сподівання, стосуються лише однієї національності, так званої «Homo sapiens».

Про особливості роботи можу сказати, що я репетирував спочатку (коли почався карантин) онлайн в ZOOMі. Було зручно, тому що всього два актори задіяні в роботі. За цей час, коли ми репетирували, робилися декорації, підбирався реквізит та костюми. Коли вже дозволили проводити репетиції в театрі, ми одразу вийшли на сцену, вже все було готово: і декорації, і реквізит. Для того, щоб це не був одноразовий проект, вирішили грати виставу мовою оригіналу, український актор теж грав польською, але з акцентом. Наразі вистава в репертуарі театру і мене тішить, що вона буде жити.

Що Вам найбільше подобається і не подобається у сучасному українському театрі?

Подобається те, що він різний: від академічногодо незалежного, від пост-драматичного до документального, від фізичного до метафоричного. В цьому є свій плюс. І це треба розвивати, і розвивати в Україні. Зараз дуже багато з’явилося недержавних театрів і за ними, на мою думку, театральне майбутнє України.

Ми завжди наприкінці інтерв’ю запитуємо, яким повинен бути сучасний український театр? Цікаво було б почути Вашу думку.

Мені здається, що сучасний український театр в першу чергу – це живий театр. Я б назвав його «є мурашки» і «немає мурашок» Якщо під час вистави тебе як глядача «промурашило», то це живий театр, і тут не важливо: «режисерський» він чи «класичний», чи навіть «авангардний».

---

Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк.