“Це до мурашок. Ти розумієш, що не дарма працюєш.” – Дмитро Богославський

Розкажіть, як Ви прийшли до світу Театру

Я ніколи не думав про театр. Навчаючись у школі, я грав у КВК, писав жарти та мініатюри. Коли думав куди вступати і що робити, до мене якось прийшла ідея, що непогано було б вступити  до театрального. Добре, що мої батьки підтримали цей момент. Я закінчував хімічно-біологічний клас і можна було б вступити до медичного коледжу. Але мені захотілось в театральне.

Спочатку я вступав на акторський курс до Білоруської академії мистецтв, але вилетів з третього туру.  І після провалу в академії я вступив до Мінського коледжу мистецтв  і закінчив його. Згодом вступив на режисуру до академії мистецтв. На третьому році навчання майстер нашого курсу мені сказав, що в Молодіжному театрі шукають актора. Він запитав чи піду я. Будучи студентом я подумав: а чому б і ні? Вийшло так, що я закінчив режисуру, а 11 років працював артистом у Молодіжному театрі.

Ви режисер, драматург. Але у Вашому житті присутня і акторська майстерність. Що для Вас зараз є пріоритетним та чому?

Для мене акторська справа вже рік як відійшла в сторону. А режисура – це для мене такий момент, коли щось болить та нариває. Я шукаю якісь способи втілити це на сцені. Для мене режисура не самоціль. Не лоскотати свої амбіції і тому подібне.

Більше я займаюсь драматургією. Мені хочеться в цьому плані спробувати всі жанри та всі можливості. Від якоїсь режисерської пропозиції, яка надходить звідкись, я можу відмовитись. А драматургія для мене знаходиться в пріоритеті.

Розкажіть про Вашу першу виставу та першу п’єсу. З якими труднощами Ви зустрілись на початку свого режисерського та драматургічного шляху?

Перша вистава – це була моя дипломна робота 11 років тому. Щось я погано пам’ятаю все це (сміється). Давайте я розповім про виставу, яка в мені горіла.

В 2014 році Наталія Ворожбит написала п’єсу «Саша, винеси сміття». Якось побачив , що навколо цієї п’єси багато розмов. Потім я прочитав інтерв’ю Наталії Ворожбит із Анною Банасюкевич. Я дуже точно  пам’ятаю, що після прочитання я написав Наталі з проханням, щоб вона прислала мені цю п’єсу. Я прочитав її, сидячи в кафе. Наступного ранку я її роздрукував і привіз директору Молодіжного театру, в якому я працював актором, з вигуком: «Вікторе Андрійовичу, нам терміново потрібно це робити!». Але, на жаль, від моменту моєї пропозиції директору до початку репетицій пройшло 8 місяців. Я постійно говорив, що нам потрібно шукати кошти, шукати можливості, щоб швидше це втілити.

Історія цієї постановки полягає в тому, що я не робив такого стандартного розподілу ролей, як це зазвичай робиться в театрі. Тобто, грубо кажучи, ти називаєш прізвища акторів, їх вписують у наказ, а завтра вони вже приходять на репетицію. Я роздав п’єсу акторам, яких бачив у цих ролях, зі словами: «Ви прочитайте, і якщо ця ситуація на вас лягає, то давайте спробуємо попрацювати». Деякі актори прочитали і сказали, що все чудово, їх все влаштовує, вони розуміють соціальний аспект цієї п’єси. І ми почали репетиції. Ось якось так склалася доля.

А якщо говорити про драматургію, то прем’єра за моєю першою п’єсою відбулася 2008-го року в Центрі Білоруської драматургії при Театрі Білоруської драматургії, де я зараз працюю. Зараз це вже окреме приміщення, а раніше там було просто фойє. Воно оформлялося чорною тканиною і  з фойє перетворювалося на Центр Білоруської драматургії.

Перша моя п’єса називалася «Пішак». Вона була написана у 2004-2005 роках. В ній було буквально 5-8 сторінок друкованого тексту. Після відкриття Центру драматургії до мене підійшли колеги, з якими ми потім ще довго співпрацювали. Це Сергій Анцелевич та Віктор Красовський, з яким ми написали п’єсу «PATRIS» про патріотизм у Білорусі. Вона поставлена у вас в Києві в театрі «Актор». Вони до мене підійшли з пропозицією поставити щось моє. Спочатку Сергій Анцелевич зробив ескіз по п’єсі «Пішак», а в подальшому випустив виставу. Я щасливий, що це трапилось.

На сьогоднішній час я можу пишатися тим, що всі написані мною п’єси хоча б одноразово, але втілені на сцені. І ось п’єса «Пішак» поставлена один раз, але в професійному театрі та професійними артистами.

Ваші п’єси стають переможцями та лауреатами багатьох драматургічних конкурсів. Чи надихає це Вас на написання нових п’єс? Чи важливий цей момент для драматурга?

Якщо мої п’єси перемагають, входять у шорт-листи, то це дуже радує. Ти ж не просто так пишеш. Тобі хочеться бути почутим. Тобі хочеться сказати щось важливе людям.

Зі мною півтора роки тому трапився такий дуже дивний момент. В Мінську ми випускали виставу за моєю п’єсою «Ничыпар. Сказ о бестаможенных временах». Ми стояли з режисером, дивилися як наповнюється глядацька зала. До мене підійшла жінка та каже: «Ви Діма? Я була на вашій виставі у Челябінську. Приїхала до Білорусі до родичів, побачила на афіші ваше прізвище і вирішила, що я обов’язково мушу потрапити на цю прем’єру». І я думаю:  де Мінськ, а де Челябінськ? Урешті-решт, як вона мене за обличчям визначила? І ти розумієш, що переглянута нею у Челябінську вистава «Тихий шорох уходящих шагов» (у Києві вона відома під назвою «Тату, ти мене любив») зачепила цю жінку настільки, що вона прийшла додому, і, певне, шукала інформацію про мене у Google. Це до мурашок. Ти розумієш, що ти не дарма працюєш. Неймовірні моменти.

Чому Ви найбільше приділяєте уваги в процесі постановки вистави?

Мені важлива історія. Мені важливо, щоб з глядацької зали змогли зчитати цю історію. Щоб вона була ясна та зрозуміла. Щоб наша ідея зажила якимось життям в глядачах. Або ми задаємо якесь питання глядачу, з яким він йде додому.

Так як я сам драматург, то в своїх режисерських роботах для мене дуже важливим є текст автора. Я дуже рідко коли роблю купюри в тексті або змінюю сцени. Для мене дуже важливий момент – намагатися донести автора.

Ви – режисер, а значить керівник. Як Ви працюєте з акторами? Чи є у Вас якісь особисті правила або установки?

Я сам по собі дуже м’яка людина. Коли я навчався, мої педагоги гримали кулаком по столу та кричали, що режисер – це вовк, що це професія одинаків, що ми повинні  рвати зубами простір артистів, світло, звук (сміється). Я з цим не дуже згоден. Мені здається, що важлива командна робота.

На початку роботи завжди хочеться приділити час тому, щоб знайти спільну мову, визначити якийсь спільний сленг, коридор тем, у яких ми живемо. Для мене завжди дуже важливо, щоб актору було спокійно та зручно в своїй роботі. Актор – це носій і моєї думки , і думки автора. Він єдиний, хто може цю думку донести до глядача. В момент втілення дуже важливо, щоб актор спокійно розподілявся. Щоб не було якогось поспіху або гонки. Я за зручності та за, скажімо так, горизонтальний театр.

Ви один із організаторів Студії альтернативної драми. Розкажіть більше про цю студію, про її цілі та роботу.

Зараз ця організація більше не існує. На той момент я, Віктор Красовський та Сергій Анцелевич (колеги, про яких я вже казав), та ще декілька молодих білоруських театральних діячів створили Студію альтернативної драми.

Ми намагалися просувати білоруську драматургію. Організація існувала 4 роки. Ми робили читки, вистави. Робота була хорошою та цікавою. Ми робили тиждень сучасної п’єси при Центрі Білоруської драматургії. У 2013 році ми випустили виставу «PATRIS». Я вдячний колегам за пройдений шлях.

Ситуація у Білорусі складається таким чином, що тобі постійно потрібно доводити, що ти рідний син своєї матері, скажімо так. Тому що сучасну білоруську драматургію не сприймають. Зараз з цим вже трішки легше, але років 10-15 тому все це сприймалось нашими режисерами як: «Що? Драматургія? Білоруська? Що це за хлопчики? Що це за дівчатка?». І тобі доводилося якимось чином доводити, що ти білоруський драматург. Ситуація доволі дивна. Мені здається, що своє потрібно найбільше берегти, ніжити та плекати. Ти виявляєшся абсолютно непоміченим в білоруській театральній спільноті, але в той же час у тебе йдуть вистави в театрі Маяковського, в театрі на Таганці, у тебе йде вистава у Варшаві, але в тебе, скажімо так, немає вистави у Мінську. Це дуже страшно, насправді.

На щастя, цей час давно позаду, і зараз у Білорусі молодим авторам трохи легше потрапити на сцену.

Ви зараз працюєте над постановкою у Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра. Цього тижня відбудеться прем’єра Вашої вистави «Людина з…». Як просувається робота та чи готові Ви?

Я дуже вдячний акторам з Театру на лівому березі Дніпра за їх зібраність в період пандемії. Це відбувається завжди однаково – ти завжди перед прем’єрою знаходишся в напруженні. Думаєш: спрацює це чи ні? Буде зрозуміло чи ні?

Поки вся наша команда готова йти до цієї прем’єри. Зараз у нас так званий «зелений коридор» в театрі, коли ми репетируємо зранку до вечора. Все добре. Тримаємося.

Яким має бути сучасний театр?

Я звичайно зараз лукавлю, але відповім я так: я не розумію, що таке сучасний театр або традиційний театр. Тому що театр створений для сьогоднішнього глядача, і  тоді він стає сучасним. Театр створений для людини. Головною основою театру є людина, і тільки в такому випадку він стає сучасним. Якщо це цікаво, якщо від цього йдуть мурашки, якщо це в тебе проникає і влучає в саме серце, і якщо ти це робиш для сьогоднішньої людини, то це сучасний театр.

---

Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк, Ксенія Циганюк

---

24-25 жовтня в Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра відбудеться прем’єра вистави режисера Дмитра Богославського за адаптацією Павла Ар’є “Людина з…”.

Детальніше дізнатися про прем’єру можна у статті Театрального журналу “MIZANSCENA”: “Людина з…” від Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра.