“Глядачам хочеться трішки іншої «мови»” – Богдан Поліщук

 

Богдан Поліщук

Відомий український сценограф, режисер, художник-постановник, художник по костюмах.

Співзасновник львівської “Галереї сценографії”. Співзасновник театрального журналу “Коза”.

Його роботи легко можна впізнати за чіткою деталізацією трансльованих сенсів у кожному елементі постановки та загальній концептуальності оформлення.

Ви режисер, сценограф, художник по костюмах. Яка віха творчості зараз переважає у Вашому житті?

Я не можу сказати, що зараз щось переважає. У мене наразі такий золотий період, коли все нарешті врівноважилось. Я зараз паралельно працюю і як сценограф, і як художник по костюмах, і як режисер. Нещодавно був художником-постановником вистави у Національному театрі ім. М. Заньковецької, що у Львові. Паралельно з цим  працював над виставами для дітей у Національній опереті в Києві. Там я був режисером. А моя дружина, яка теж є сценографкою, працювала над сценографією та костюмами. Складається так, що у мене завжди є паралельно декілька проектів. У кожному з них я працюю в різних іпостасях. І це дуже добре, адже мені нічого не встигає набриднути. 

Про діяльність

Я не можу сказати, що зараз щось переважає. У мене наразі такий золотий період, коли все нарешті врівноважилось. Я зараз паралельно працюю і як сценограф, і як художник по костюмах, і як режисер. Нещодавно був художником-постановником вистави у Національному театрі ім. М. Заньковецької, що у Львові. Паралельно з цим  працював над виставами для дітей у Національній опереті в Києві. Там я був режисером.

Ви є ментором та засновником не лише Всеукраїнських, а й Міжнародних сценографічних фестивалів, бієнале та майстерень. Які зараз прослідковуються тенденції у розвитку сценічного простору?

Важко говорити про тенденції. Звичною стала думка, що театр, який існує на даний момент, є сучасним. У нас начебто є якісь формати сучасного театру: соціальний, інтелектуальний чи постдраматичний театр. Але мені здається, що у світі давно ніхто не керується такими тенденціями. Є дуже багато театрів та колективів, які дійсно працюють  в документальному чи соціальному напрямках. Разом з тим, є Національна опера, Гранд-опера, постановки якої у всіх на вустах. Сказати, що це не є тенденцією – не можна. Гранд-опера ставить розкішні, візуальні, класні і високобюджетні постановки. На мою думку, це задає тон. Чи це мода, чи це напрямок? Водночас є багато театрів, які працюють у зовсім іншому ракурсі. До прикладу,  японський перформативний театр «бутто». Хіба він не сучасний? Звісно! Чи це тенденція? Важко сказати, але тисячі людей займаються і цікавляться цим. Тому я думаю, що тут варто шукати ту нішу, яка подобається. Ту, яка цікава і резонує зараз. Є працюючий художник чи режисер. Він має власний стиль, який впізнають. Йому не важливо, чи попадає він у тенденцію, бо сам може її задавати. До речі, зараз  актуально, коли  режисер водночас є й  художником. Мені це дуже подобається. Зараз візуальний, естетичний театр на хвилі. Люди бажають бачити щось прекрасне, відволіктись від буденних проблем. Це аж ніяк не означає, що театр є розвагою. Нині є багато серйозних постановок. Просто глядачам хочеться трішки іншої «мови».

Про сучасну сценографію

Важко говорити про тенденції. Звичною стала думка, що театр, який існує на даний момент, є сучасним. У нас начебто є якісь формати сучасного театру: соціальний, інтелектуальний чи постдраматичний театр. Але мені здається, що у світі давно ніхто не керується такими тенденціями.

Сценографічне мистецтво у світовому театрі змінюється ледь не щодня. Чи маєте власні уподобання та стилі, за якими можна розпізнати Вашу виставу?

Про це потрібно спитати  у когось з театрознавців чи мистецтвознавців (сміється).  До прикладу, періодично чую про те, що я уважний до деталей або працюю на базі фольклору чи етніки. Насправді, це моє. Те, що мені подобається, те, що цікаво, те, що я намагаюсь передати у кожній своїй роботі – важливість візуальної частини і естетичної мови. Мені здається, що у нас і досі ще на пострадянському просторі основним напрямком є психологічний театр. Хто б що не ставив, всі повертаються до нього. Для мене на даний момент не  важливо зробити просто  якісну виставу, хоч, чесно кажучи, після закінчення академії мені ще хотілось цього. Зараз  такого бажання вже немає.  Натомість, хочу знайти для себе трохи інші правила роботи з акторами, з простором. Знайти можливість поставити виставу де б правила самого існування акторів на сцені були  іншими, керуватись іншими цінностями.  Можливо, глядач одразу цього й не збагне, але це актуально для мене, ось це цікаво зараз.

Про власну творчість

Для мене на даний момент не важливо зробити просто  якісну виставу, хоч, чесно кажучи, після закінчення академії мені ще хотілось цього. Зараз  такого бажання вже немає.  Натомість, хочу знайти для себе трохи інші правила роботи з акторами, з простором. Знайти можливість поставити виставу де б правила самого існування акторів на сцені були  іншими, керуватись іншими цінностями.

Наразі ви є співзасновником Львівської галереї сценографії. А з чого все починалося? Розкажіть  про її діяльність.

Галереї орієнтовно чотири  роки. Сподіваюсь, вона існуватиме і надалі. Її основним керівником  є Олег Онещак. Маємо великі плани на наступний рік. А почалось все з  дружніх розмов, з думок про те, що класно було б це зробити. От чому у нас немає постійного простору, де могли б працювати сценографи? У сучасних арт-галереях чи музеях дуже рідко представлена саме сценографія. Хотілося створити таке місце.   Отож,  одного прекрасного дня ми зробили виставку, потім ще одну. А далі  дійшли до висновку, що треба створювати повноцінну галерею. Спочатку були просто виставки різних художників, наших друзів. Потім ми запрошували тих, хто нам подобався. Далі почали думати про розширення: був проведений конкурс молодих сценографів, започаткований квадрієнале сценографії. Це, власне, Міжнародний фестиваль. Ми зібрали декілька українських сценографів, також були гості з-за кордону. Це була дуже цікава подія і величезний досвід.  Хочемо провести його ще раз вже в 2021 році, тому  зараз активно працюємо над цим. Звісно, що галерея – це ще й інформаційна платформа. В Україні повинні знати своїх художників та режисерів.  Водночас, вирішили, що треба також шукати конект з іншими країнами. У 2019 році ми поїхали на квадрієнале до Праги. Це була величезна міжнародна виставка з багатою історією. Цього разу ми були  дещо пасивними учасниками. Нам було цікаво подивитись, на якому рівні сценографія у Європі та світі. А вже  цього року наша галерея взяла участь у Тбіліському бієнале сценографії в Грузії. Подія була  міжнародною. На виставці було представлено 12 країн. Ми представляли Україну, готували свою експозицію. Було надзвичайно цікаво. У нас зав’язались певні контакти з грузинською стороною, і  наступна виставка Галереї сценографії що відбулася у Львові була присвячена грузинським сценографам. Є така думка, що ми повинні популяризувати не тільки українських сценографів, а й привозити до нас сюди закордонних, щоб показувати, що відбувається у мистецтві сценографії в Світі . 

Про Галерею сценографії

А почалось все з  дружніх розмов, з думок про те, що класно було б це зробити. От чому у нас немає постійного простору, де могли б працювати сценографи? У сучасних арт-галереях чи музеях дуже рідко представлена саме сценографія. Хотілося створити таке місце.   Отож,  одного прекрасного дня ми зробили виставку, потім ще одну. А далі  дійшли до висновку, що треба створювати повноцінну галерею.

Наприкінці 2020-го у Галереї відбулася виставка театральних афіш. Якою має бути сучасна афіша, щоб захопити та зацікавити глядача?

Театральна афіша змінюється з декількох причин. По-перше, це технічні можливості. Якщо раніше люди могли тільки малювати, то відповідно й афіші були мальовані. А щоб її намалювати, треба було запрошувати художника. Згодом з’явилась фотографія.  Тепер часто афішу робить не художник вистави, не запрошений дизайнер, а просто адміністратор театру. На мою думку,  афіша – це дуже важлива частина вистави. Театр не починається з вішака, як казали колись. Він починається ще з  вулиці. Йде людина і бачить плакат чи афішу. Вона має або зацікавитись цим, або ні. Вона має зрозуміти, якою буде атмосфера цієї вистави. Афіша повинна бути початком вистави. Тому найкраще, коли її робить сам художник-постановник або запрошений хороший дизайнер, який розуміє про що вистава. Театр – це все ж таки синтетичне мистецтво, яке працює на один результат. 

На виставці ми хотіли показати рівень тих афіш, які є зараз. Ми вибирали ті плакати, які робили дизайнери або ж самі художники до своїх вистав. Там є багато мальованих плакатів. Є роботи з різних міст та регіонів: Донецька, Києва, Львова, Харкова.

У 2009 році Ви стали засновником незалежного театрального журналу «Коза». Розкажіть про цей проект. Якою була його ціль та як зародилась така ідея?

Задум з’явився ще у студентські роки. У нас була дружня компанія сценографів, і ми вирішили створити театральний журнал, який би нам подобався. Спочатку взагалі хотіли зробити його чи то в жарт, чи то для академії. Потім вирішили, що треба зробити якісно. Перший пілотний номер нам дуже сподобався. Журнал проіснував кілька років. Виходив він не так часто. Але в ньому була своя родзинка. Оскільки основною командою були художники, то він був мальованим. Ми не друкували фотографій. Друкували ескізи художників, малювали ілюстрації до журналу. Також вирішили, що тексти  теж будемо писати вручну, а не набирати на клавіатурі. Це була така концептуальна позиція: на вулиці 21 століття, нікому вже не потрібні друковані журнали, а ми хотіли саме на цьому зробити акцент. Це була  мистецька річ, яку ти  читаєш без поспіху, роздивляєшся всі ці закарлюки, колекціонуєш ці журнали, як щось важливе і приємне. Це була дуже естетична штука! Ми гралися з макетами, використовували різної товщини папір і т. д.  Ніхто не міг тоді зрозуміти, де ми беремо на це кошти, адже ця забавка  була не з дешевих. Ми вкладали  в цю справу власні гроші, свої стипендії. Журнал працював достатньо довго. Зрештою, офіційно він так і не закрився. Просто восьмий номер не побачив світ, тому що виникли певні труднощі  з фінансуванням. А менеджера тоді ми не мали. Зараз у нас триває довга пауза. Можливо, колись ми його повністю переформатуємо і якось воскресимо. Особисто для мене він досі залишається цікавим.  Я не шкодую, що він існував і  зайняв важливу частину мого життя. Саме завдяки журналу у мене  з’явилось багато зв’язків.

Про журнал “Коза”

Це була  мистецька річ, яку ти  читаєш без поспіху, роздивляєшся всі ці закарлюки, колекціонуєш ці журнали, як щось важливе і приємне. Це була дуже естетична штука! Ми гралися з макетами, використовували різної товщини папір і т. д.  Ніхто не міг тоді зрозуміти, де ми беремо на це кошти, адже ця забавка  була не з дешевих. Ми вкладали  в цю справу власні гроші, свої стипендії.

Ви створили не одну виставу на теренах України у колаборації із різними театрами. Як відрізняються стилі самих театрів? Чи стикались Ви з проблемами загального плану при створенні постановок?

Я думаю, що не є відкриттям те, що у нас є кузня кадрів акторів, режисерів, художників. Але де у нас навчають, до прикладу, на завідуючого постановчої частини? А це саме та людина, яка керує всім виробничим процесом. На жаль, в Україні такої професії немає. В театр приходять люди з абсолютно різних галузей і з різним досвідом. Якщо ти потрапляєш туди, де є хороший завпост (зав.постановчої частини), то життя вже стає легшим. Тобі не доводиться турбуватися  про те, що і як  організувати чи зробити в цехах, де щось дістати. Він може професійно зробити цю роботу. Ось це нормальний робочий процес. Але шкода, що таких театрів дуже мало. Це стосується і великих державних театрів, і маленьких. Хоч я можу сказати, що мені пощастило. Мені доводилося працювати в  деяких театрах з прекрасними завпостами. Це один важливий момент. Другим моментом є, звичайно, фінансування театрів. І не тільки їх, а й взагалі мистецьких проектів. Часто розподіл бюджету йде таким чином, що ми можемо вкласти 50%  на запрошення якоїсь зірки, але зекономимо на візуальній частині.  Якщо в проекті є зірка, то вже не важлива сценографія, костюми й таке інше. Таким принципом в нас керуються і на телебаченні, можливо тут є певний вплив. Але, на щастя, я можу сказати, що театри поступово від цього відходять. Це моє особисте бачення. Зараз всі розуміють, щоб вистава була успішною не достатньо лише впізнаваного медійного обличчя на афіші. 

Про проблеми театру

Я думаю, що не є відкриттям те, що у нас є кузня кадрів акторів, режисерів, художників. Але де у нас навчають, до прикладу, на завідуючого постановчої частини? А це саме та людина, яка керує всім виробничим процесом. На жаль, в Україні такої професії немає. В театр приходять люди з абсолютно різних галузей і з різним досвідом. Якщо ти потрапляєш туди, де є хороший завпост (зав.постановчої частини), то життя вже стає легшим.

Чи є у Вас певна мистецька мета? Чого б Ви хотіли досягти?

Планка постійно змінюється. Коли ти досягаєш певної висоти – з’являються нові вимоги до себе. І це, мабуть, природній процес. Якщо говорити про щось глобальне, то я б хотів колись створити свій театр. Я маю на увазі не  приміщення, а  команду. Хотів би працювати з людьми зі своєю естетикою, філософією, концепцією. Ми могли б реалізовувати свої, незалежні ні від кого проекти. Коли це буде? Я не знаю, але дуже сподіваюся, що до цього дійде.

Про мрії

Якщо говорити про щось глобальне, то я б хотів колись створити свій театр. Я маю на увазі не  приміщення, а  команду. Хотів би працювати з людьми зі своєю естетикою, філософією, концепцією. Ми могли б реалізовувати свої, незалежні ні від кого проекти. Коли це буде? Я не знаю, але дуже сподіваюся, що до цього дійде.

З точки зору сценографа та художника, що мав можливість побачити театри із середини, яким, на Вашу думку, має бути сучасний український театр?

Сучасний український театр повинен бути якісним, цікавим і різноманітним. Він повинен бути українським! Ось що дуже важливо.  Хіба може бути цікавим сучасний український театр, який  подібний до російського чи британського? Ми маємо зрозуміти, що все найцінніше, що ми можемо зробити, є тут у нас. Всім іншим ми можемо надихатися, дивитися. Окрім України більш ніде українського немає! Пора вже це зрозуміти!


Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк


Сподобалось інтерв’ю? Підтримайте театральний журнал MIZANSCENA! Ми працюємо завдяки Вашій підтримці!

  • 20 гривень – вартість однієї чашки кави;
  • 50 гривень – вартість одного тістечка.

Подякувати за інтерв’ю:

Поширити за допомогою:

Схожі публікації