Враховуючи протоколи соціального дистанціювання, що забороняють проведення фізичних зборів, театрали творчо відреагували на пандемію COVID-19, звернувшись до наявних можливостей виступу в Інтернеті: цифрових та lo-fi або так званих “невтілених” форматах, що використовують радіо та телефон.
Ця зміна формату виступу в театрі вимагала перегляду давніх ідей щодо того, що означає бути учасником театральної аудиторії: який формат доступу до театру використовується? Який при цьому етикет очікується? Та як бути із приватністю та близькістю?
Це все разом вплинуло на небувалий підйом альтернативних видів театру.
Потокові версії попередньо записаних театральних постановок користуються великою популярністю. Масштаби переглядів далеко перевищують кількість місць звичайної будівлі театру.
Таке розширення альтернативного доступу до культурних заходів є особливо важливим у світлі зростаючої недоступності театрів у світі. До цього такого значного масштабу вдавалось досягати завдяки адаптації глядацьких залів та форматів показу для глядачів із певними вадами розвитку. Такі вистави отримали свою назву — “релаксуючі вистави”, що дозволило створити більш доступний театр для ширших верств населення. Але системні проблеми расизму та рівності продовжували виключати багатьох потенційних глядачів.
Вчена Ерін Салліван, що вивчає тематику Шекспіра, цитує звіт Британської ради мистецтв «Від живого до цифрового», вказуючи на потенціал стримінгових вистав до збільшення рівня доступу до театру: «Потокове передавання залучає все більше молодих, менш заможних та етнічно різноманітних глядачів, що значно розширює аудиторію театрів у часи до пандемії. “
Примітним в онлайн-виставах є те, що кожен може обирати коли, де і як переглядати контент. Науковиця Кірсті Седжман, яка вивчає театральну аудиторію, багато писала про етикет глядачів і про те, як такі поведінкові очікування часто виключали: “Ви повинні бути тихим, нерухомим і мати сфокусовану увагу. Якщо ви цього не робите, вам потрібно йти”.
Однак в рамках приватного життя такі правила скасовуються. Глядач може їсти, пити, говорити і бути на зв’язку по телефону.
При цьому, перед трансляціями вистав актори все ж звертаються до глядачів стримінгових сервісів із нагадуваннями щодо традиційного театрального етикету. Для прикладу, актриса Джилліан Андерсон під час однієї із трансляцій попросила учасників аудиторії залишатися осторонь телефонів під час перегляду потокової версії вистави Національного театру “Трамвай під назвою Бажання”, яку вона зняла в Лондонському “Young Vic”.
Tweet-трансляції та коментування під час стримінгових вистав стають нормою.
Якщо раніше під час вистав глядачів, що твітили, просили вимкнути телефон або покинути залу, то зараз реакція на таку поведінку аудиторії повністю переглянута.
Більшість театрів із нетерпінням чекають публікацій у Twitter або коментарів під час Youtube-трансляцій.
За відсутності спілкування учасників між собою і взаємодії з театром, такі сервіси, як Twitter та Youtube, стають життєво важливими для розширення аудиторії та збору зворотних відгуків.
Нещодавня стаття в “New-York Times” свідчить, що нинішній вибух цифрового театру – це лише спосіб утримати простір, перш ніж усі зможуть повернутися до “справжнього” театру.
Але вона водночас не враховує відгуки театральних акторів, які показують, що театр явно не прив’язаний до місця: наявність будівлі не є необхідністю для вистави. Дійсно, адже багато митців створювали інноваційні роботи в Інтернеті задовго до пандемії.
Тому коли театри все ж повернуться до фізичних просторів, варто буде проаналізувати, як „цифровий вибух” вплинув на майбутні глядацькі звичаї та очікування. Переглянуті та переосмислені ідеї доступу, спільності та інтерактивності, впроваджені через необхідність – це можливості переосмислити та перебудувати театр. Їх не слід ігнорувати, адже коли відбудеться повернення до публічних просторів, то швидше за все вони будуть основним джерелом інформації про новинки у театрах.
