“«Люди. Тіла. Метаморфози». Суб’єктивні нотатки про виставу Рівненського академічного обласного музично-драматичного театру” – Євгеній Васильєв

Поширити за допомогою:

Євгеній Васильєв

Український літературознавець, доктор філологічних наук, доцент, актор і театральний режисер.

Основні напрямки наукової діяльності Є.М. Васильєва: теорія драми, історія зарубіжної драматургії та театру ХХ – ХХІ століття, генологія, віршознавство, Волинський текст у російській літературі ХІХ – ХХ століття, українська рецепція Осипа Мандельштама.

Автор понад 230 наукових та навчально-методичних праць, надрукованих в Україні, Польщі, Німеччині, Росії, Білорусі, США, Чехії. Автор монографії «Сучасна драматургія: жанрові трансформації, модифікації, новації»


Є режисери (і їх більшість), які «ставлять п’єси». Вони намагаються більш або менш наближено до літературного джерела проілюструвати або ж інтерпретувати твір. Є й такі (їх меншість), що «вигадують вистави», і для них літературний матеріал потрібен або просто як відправна точка, або ж узагалі не потрібен. 

Але існують також безумці, котрі вигадують театральну виставу… без жодного слова, виставу, яка тримається лише на безмовній (суто фізичній) взаємодії між виконавцями і можливостях акторської пластики. Саме до таких вистав, яких взагалі обмаль у театральному світі, належить «Люди. Тіла. Метаморфози» у постановці відомого рівненського драматурга і режисера Юрія Паскара.

Із перших же хвилин вистави, із перших же рухів безмовних, а іноді, здається, відчужених і відсторонених один від одного і від сценічної дії акторів, ловиш себе на думці, що Паскар – не просто режисер. Він вправний майстер-годинникар, який заводить великий механізм, і тоді й люди, і навіть предмети, довірившись його задуму (а можливо й магії!), починають рухатись, нерідко примхливо і химерно, але завжди органічно, у відповідності зі запропонованою годинникарем ситуацією. І глядачеві хочеться охопити і «загальний план» – одночасний, але не однаковий  рух дев’яти акторів – і не пропустити у ньому жодної деталі, і взяти «крупним планом» головного у цей момент героя чи героїню (а у певні фрагменти вистави кожен із акторів перетворюється на головного!).

Про що ж сама вистава? Якщо сказати коротко – про життя людини. Людини сучасної і в той же час універсальної, поза часом і простором. Про її народження і пізнання світу, про взаємодію з ближнім і конфлікти зі світом, про любов і ревнощі, про війни і смерть… У виставі чимало яскраво візуалізованих архетипів: архетип дому, архетип дороги, архетип дитини тощо. І ти розумієш, що слів зовсім не потрібно, аби презентувати все це глядачу ХХІ століття. Адже слова іноді заважають почути справжнє, вічне, сокровенне.

Фото: Анатолій Мізерний (“Люди. Тіла. Метаморфози” реж. – Юрій Паскар)

Хоча у виставі «Люди. Тіла. Метаморфози» постає чимало гострих конфліктних ситуацій (як суто приватних, так і навіть соціально-політичних), подаються вони без елементів жорстокості та агресії (як нерідко буває у пластичних виставах, де актори «рвуть на собі одежу» і грають на розрив аорти, неначе компенсуючи відсутність слів, якими можна докричатися до глядача). Радше вона нагадує медитацію. І хоча у виставі постає наше у цілому (західне) суспільство, багато у ній від східної естетики – споглядальної, неквапливої, ритуальної. І саме ця східна, «дзенська» стилістика стає, як здається, дуже точним камертоном спектаклю, що відразу налаштовує саме на подібну тональність глядачів.

Хотілося б також відзначити цілісність вистави. Вона не розпадається на окремі сцени, фрагменти, сюжетні ситуації. В ній взагалі майже не помічаєш «швів». У ній немає і набору окремих («хореографічних») номерів. Натомість присутня єдність, плавне перетікання однієї ситуації в іншу, одного стану персонажа у протилежний. Одним словом, упродовж дії відбуваються тотальні метаморфози. Можливо, саме через це вистава «Люди. Тіла. Метаморфози», що триває майже півтори години, сприймається на одному диханні, міцно тримає тебе і не відпускає ні на секунду!

Але метаморфози переживають не лише персонажі, але й предмети. Наприклад, оформлення сцени складається із семи дерев’яних стільців різного розміру – від мініатюрного, на якому міг би сидіти хіба що ліліпут, до гігантського, на якому можна уявити собі велетня. Проте стільці, що по-різному заповнюють сценічний простір, не є просто пересувною бутафорією. Вони перетворюються, та ба більше – оживлюються і олюднюються! Найменший стілець здатний перевтілитись у немовля, яким із насолодою бавиться героїня, а найбільші стають будинками, та ще й з вікнами.

На виставі «Люди. Тіла. Метаморфози» підібралась чудова креативна команда однодумців. Безпосередньо в(пере)тілював у пластичну виразність режисерські ідеї пластиограф (або, як раніше казали, балетмейстер) Олександр Віюк. Сценографію створила художник Анна Пілюгіна. Композитором (дещо неочікувано) постав актор Станіслав Лозовський, і створена ним (разом з високопрофесійним звукорежисером Андрієм Вавринчуком) музика, «нанизана» на метроном, досить тонко, точно й органічно вписується у саме дійство. Більшість із цієї команди вже працювали разом на виставі «Старий форд ескорт темно-синій» за твором Дірка Лауке, що стала дебютом Паскара-режисера на сцені головного театру області. 

Фото: Анатолій Мізерний (“Люди. Тіла. Метаморфози” реж. – Юрій Паскар)

Окремо, звичайно, слід сказати про роботу акторів. Як це не парадоксально, усі вони є не акторами драми, а артистами балету! Зрозуміло, що режисерський задум полягав у тому, аби якнайкраще задіяти чудову пластику наших балетних. Але у виставі вони не танцюють – вони існують на сцені, проживають свої історії і свої нескінченні метаморфози подібно драматичним акторам, додаючи акторській органіці виразність мови своїх тіл. Безперечно, для артистів балету це було великим випробуванням, яке вони пройшли хоча й непросто, але в результаті бездоганно, і здобули безцінний досвід існування на межі різних стилів і видів мистецтва! 

Нарешті, слова щирої подяки хотілося б висловити на адресу художнього керівника-директора театру. Подяки за те, що Володимир Петрів послідовно доручає сцену (як малу, так і велику) запрошеним режисерам (а в українському, особливо провінційному театрі це є скоріше винятком, ніж правилом – запитайте у театралів з сусідніх Луцька або Житомира). Лише за кілька останніх років, поряд із постановками «штатних» режисерів театру (Володимира Петріва, Олександра Олексюка, Галини Шарко), ми змогли побачити роботи таких різних за сценічним почерком постановників, як Сергій Павлюк («Маруся Чурай»), Іван Данілін («Войцек»), Анна Козирицька («Брехня»), Олена Мельничук («Клітка»), Юрій Паскар («Старий форд ескорт темно-синій», «Люди. Тіла. Метаморфози»)… Створені ними такі несхожі вистави і сприяють тому, що наш театр є не лише одним з найбільш художньо-різнопланових в українському мистецькому просторі, але  найбільш затребуваних і популярних серед сучасної глядацької аудиторії.


Автор: Євгеній Васильєв


Підтримайте театральний журнал MIZANSCENA! Ми продовжуємо працювати завдяки Вашій благодійній допомозі!

  • 20 гривень – вартість однієї чашки кави;
  • 50 гривень – вартість одного тістечка.

Підтримати проект:

Схожі публікації