“З повним залом глядачів” – Галина Цьомик

Ексклюзивне інтерв’ю з актрисою Рівненського драматичного театру

Галина Цьомик

Вона – заслужена артистка України, лауреат ордену Княгині Ольги ІІІ ступеня, сценарист, ведуча, педагог.

Вона – актриса, що віддала більшу частину свого життя служінню Театру.

Вона – Марія Несвицька, Гальшка Острозька, Жозефіна, Анна.

Вона – просто Жінка. Красива, ніжна, мудра і водночас надзвичайно сильна.

З якого моменту почалось Ваше театральне життя?

Моє театральне життя почалось у 6 років. Для інсценізації уривку на парад 9 травня потрібна була маленька дівчинка, яку б тримав на руках солдат. Завідуюча нашим клубом вирішила, що я виконаю цю роль. Я практично жила в цьому клубі з 6-ти років. Він знаходився поруч. Мені там цікаво було все.

Отже, мене одягнули в біле платтячко, і я так припала до грудей того солдата… Мені сказали, що це повинно виглядати як «пам’ятник». А що це означає, подумала я собі? Це означає бути нерухомим. Я боялася дихати, ворушитися, не можна чухатись, не можна нічого. Все, я – пам’ятник. Ось тоді були відчуття такі, що мені було страшно, щоб не дихати, щоб навіть не було чути, що я дихаю. Значить, я вже тоді прагнула до тої великої правди (сміється). Ось так все починалося.

Пам’ятаю ще один момент: до нас в село на гастролі приїхав Волинський театр. Перед виставою всі люди чекали на вулиці, в клуб нікого не пускали. Чекали, поки артисти намалюються, загримуються. А я із нашою завклубом зайшла всередину, і вона мене провела на сцену. А раніше актори возили з собою дзеркала, лампи і гримувались. Клеїли вуса, бороди, одягали перуки. Це відчуття я запам’ятала на все життя! Я зайшла і розгубилась – я побачила казку! Для дитячої психіки це, мабуть, було дуже вражаюче. Я бачу: ніби була одна людина – а вже інша. Мені так сподобалась ця казка, що я захотіла бути в ній.  І ось ця думка, що я стану актрисою так і залишилась в моїй голові.

Ось як кажуть: ми живемо за відчуттями, нам підказує наша інтуїція. Так оті відчуття, які лягли мені в дитячу голівку, в душу і серце, вони й продиктували далі мою дорогу.

В подальшому доля ніби випробовувала мене: давала щось – і одразу забирала. Після 9 класу я поїхала в Дніпропетровське театральне училище.  Здала вступний екзамен і мене зарахували. Я була така щаслива! Але я туди не поїхала, і, напевне, доля все ж правильно зробила. Перед навчанням я потрапила під дощ, сильно захворіла, і мама сказала: «ні, ти нікуди не їдеш, повернешся назад до школи».

В 10 класі я поїхала вступати до Києва. Все було добре, я пройшла попередню консультацію і потрапила на курс до Резніковича, але знову ж таки доля розпорядилася інакше. Через Олімпіаду, яка тоді проходила в Києві, прийом документів завершився раніше і екзамени перенесли. Я звичайно про це не знала. Я приїхала подавати документи, а мені кажуть, що прийом завершений. Це було для мене дуже великою трагедією. Я її пережила, та найбільше, мабуть, переживала моя мама. Тепер я сама розумію, як важко сприймати дитячі поразки.

Перша роль у 6 років

Я боялася дихати, ворушитися, не можна чухатись, не можна нічого. Все, я пам’ятник. Ось тоді були відчуття такі, що мені було страшно, щоб не дихати, щоб навіть не було чути, що я дихаю. Значить, я вже тоді прагнула до тої великої правди (сміється). Ось так все починалося.

Отож, треба було далі думати, куди вступати. Моя подруга подавала документи в Рівненський інститут культури. Ну я і подала з нею, за компанію. Приходжу на вступний іспит. Всіх прослуховують, а мене просять пройти в окрему аудиторію. Я заходжу, а вони кажуть : «Вам скільки років?». Я кажу – 16. А в моєму паспорті зробили помилку, і було вказано, що мені 15. Вони мене навіть не прослухали, сказали, що це не їхні проблеми та відправили додому виправляти помилку в паспорті. Знову ж таки сльози…

Приїжджаю додому, беру довідник. Сиджу і листаю, листаю. Думаю, де ще приймають документи? О, ветеринарний інститут! Буду ветеринаром! Мені було все одно куди вступати. Але мій тато сказав: «Ні! Поїдеш в Рівне, в Кооперативний технікум, туди, де навчалася сестра». 

Ми поїхали із сестрою. Я здала документи, мене прийняли без екзаменів. І тут я раптом зрозуміла: що я зробила?  Я кажу сестрі: «Ти розумієш, що я помру?» Мені справді здавалось, що я помру. Наступного ранку я поїхала і забрала документи. Повернулась додому ввечері, показала їх мамі, а вона каже: «Ну зараз тато приїде з роботи, і покажеш йому». А в мене тато був строгий, але дуже сильно мене любив – я це відчувала.  Тато приїхав, я показала йому документи. Він сказав: «Добре. Тепер я не маю до тебе ніякого відношення». Боже, подумала я, він мене не сварив. Я була така вдячна йому за це. Ці його слова прозвучали для мене як «спасіння».

Далі так склалось, що вже не було куди вступати, і я пішла на роботу в бібліотеку. Багато читала  – я дуже любила читати. Потім працювала у школі лаборантом. На інститут я вже була ображена, казала, що туди більше не піду. Як же ж це таку цяцю образили? (сміється).

Я поїхала до Києва вчитись у студії, закінчила її. Ось таким був мій шлях. Я не жалію, що так сталось. Я зараз дивуюсь своїй впертості. Це треба мати неабияку сміливість. Але я просто була одержимою, ким я хочу бути.

Про вибір шляху

Ось як кажуть: ми живемо за відчуттями, нам підказує наша інтуїція. Так оті відчуття, які лягли мені в дитячу голівку, в душу і серце, вони й продиктували далі мою дорогу.

Я зараз дивуюсь своїй впертості. Це треба мати неабияку сміливість. Але я просто була одержимою, ким я хочу бути.

Скільки років Ви віддали служінню Рівненському драматичному театру та як ви туди потрапили?

Була дипломна вистава, приїжджали режисери. Вони дивились її і запрошували до театрів. Мене запросили до Житомира, Тернополя та Рівного. Я не вибирала, який театр кращий. Я вибирала той, який ближче до дому, до мами. Так хотіла додому, що то страшне. Я прийняла запрошення в Рівненський драмтеатр, але все одно ще з’їздила до Луцька, перед тим як завезти всі документи до Рівного.

На виставу з режисерів Луцька не приїхав ніхто. Тому я приїхала сама до них, сказала, що хочу прослухатись. Але мені сказали, що в театрі вже стільки жінок, що ми не можемо тебе взяти. І так я потрапила в Рівне. Поступила на роботу в серпні, а сезон ми відкривали у вересні. І ось так вже пройшло 37 років у Рівненському драмтеатрі.

За весь цей час яка роль була для Вас найскладнішою? А яка найулюбленішою?

Марія Несвицька… Ну я не можу сказати, що це роль. Це постать, яку нам вдалося зробити. Якби ми не вийшли на площу з уривком про неї, то я не знаю, чи хтось придумав би створити пам’ятник Марії Несвицькій. Значить, ми запам’яталися. Я вважаю, що ця вся група, яка працювала над цим, вплинули на те, щоб в місті з’явився пам’ятник.

А найулюбленіша моя роль – це , все ж таки, Жозефіна з вистави «Наполеон і Корсиканка». Так, там теж було дуже складно, тому що спочатку вистава готувалась на малу сцену, і ми її репетирували до останнього на малій сцені. І в останній момент її вирішили перенести на велику сцену. А щоб ви собі розуміли: що репетирується на малій сцені дуже складно перенести на велику. Це було важко. Треба було перестрибнути до глядача, взяти його увагу і наповнити великий зал тією енергетикою, яка була розрахована тільки на маленький зал.

Подобалась мені роль Корсиканки тим, що вона дуже життєстверджувальна. В мене дуже багато робіт, які були психологічно та емоційно важкими: та сама Гальшка, чи Анна з «Украденого щастя». Це стільки треба було витратити тієї енергії, вистраждати та виплакати. А в ролі Корсиканки просто треба було людям сказати (а мені, ну дуже хотілось це сказати), що потрібно посміхатися і розуміти, так як вона вчила Наполеона, що щастя полягає не у великому багатстві, а у великій простоті! Жити і насолоджуватись тим, що ти живеш. Я вам чесно скажу, що я була дуже щаслива, коли чула відгуки, і люди говорили: «Боже, ми виходили з вистави і нам хотілося жити! От ми такі вистави хочемо дивитись»! Ця роль таки залишається моєю улюбленою.

А найскладніша? Не було, мабуть, такої, яку мені б в процесі було важко втілити. Але, все ж таки, найтяжче було з Гальшкою, особливо коли я почула від режисера, що він в мене не вірить. Це було сказано на другій репетиції. І для мене це було все! Я тоді казала: «Ви розумієте, що коли рослинка пробивається через асфальт, і коли наступити на неї чоботом, то вона вже не зможе прорости».

Про Жозефіну з “Наполеон та корсиканка”

Я вам чесно скажу, що я була дуже щаслива, коли чула відгуки, і люди говорили: «Боже, ми виходили з вистави і нам хотілося жити! От ми такі вистави хочемо дивитись»! Ця роль таки залишається моєю улюбленою

Яка роль вплинула на становлення Вас як особистості?

Всі. Всі потрохи. Я приїхала до театру в Рівному з мамою, вона ж мала бачити, де я буду жити. Батьки вже були згідні на те, що я буду актрисою, я ж вже закінчила навчання. Мама привезла мене з речами, мені дали житло в гуртожитку музичного училища. І один з акторів тоді сказав: «Боже, чи знає та мама, куди вона привезла своє дитятко?». Я була таким дитям, на вигляд воно було безхребетним. Тільки на вигляд…

Але ось так зараз собі проаналізую, як я йшла до цього всього, то я не була безхребетною. Внутрішньо я була дуже м’якою, дуже сльозливою, плаксивою, мене було легко образити, але мої ролі – Гальшка, Анна, Несвицька, Жозефіна – всі ось такі сильні жінки дали мені свою силу, яку я в собі залишила. Ніби ти йдеш по піску, і твої сліди залишаються. Ось так всі мої ролі залишали в моїй душі отой слід, вони закарбовуються в серці і залишаються в тобі, і потім формують твій характер. Тому не можу виділити якусь одну роль. Кожна потроху.

Як вам вдається поєднувати особисте життя зі своєю роботою?

Коли я ще не була заміжньою і просто з кимось знайомилась, то  моя професія була великою перепоною, тому що цього не розуміли. Відношення було зовсім іншим. 

Мій чоловік не актор, він взагалі ходив десять років у море. Ми думали, що житимемо у Калінінграді, але так склалися обставини, що він приїхав в Рівне. Це було за моєю ініціативою. Йому, напевно, було важко. Він приходив раз в театр, а потім три роки не ходив, потім знову з’являвся, і знову роки  три не приходив. Він навіть не цікавився моєю роботою, і просив мене про неї з ним не розмовляти. Я розуміла, що це трохи важко, тому що коли ти всередині наповнений, ти приходиш додому, а тебе ще несе, тобі треба поговорити, все обговорити.  Я розуміла, що його це дратує, і що йому це нецікаво.

Діти… Я вважаю, що я була поганою мамою. Ні, я не робила кар’єру, просто так завжди виходило, що мене брали з вистави у виставу, мені це подобалося, а діти підлаштовувалися. Не я підлаштовувалась, не я шукала, в який гурток їх повести чи ще кудись. Так, я справлялась. Я і годувала, я все робила, і в школу, і все-все, і ніби така хороша мама. Але ось цей момент, де займаються розвитком дитини – вони самі це робили. А в мене пріоритетом, все ж таки, був театр. Театр… Я вважаю, що це велика прогалина, яку вже не повернеш.

Про вплив ролей

…Гальшка, Анна, Несвицька, Жозефіна – всі ось такі сильні жінки дали мені свою силу, яку я в собі залишила.
Ніби ти йдеш по піску, і твої сліди залишаються. Ось так всі мої ролі залишали в моїй душі отой слід, вони закарбовуються в серці і залишаються в тобі, і потім формують твій характер.

У вас двоє дорослих дітей, які пов’язали своє життя з іншими професіями. Чи хотіли б ви, щоб вони займались театральною справою?

Я мало їх брала в театр з собою. Але це я робила свідомо. Це хвороба, від якої вилікуватись неможливо. Я це розуміла, і я не хотіла, щоб мої діти цим хворіли. Так, я свідомо не хотіла. Це не важко фізично, але психологічно – це надзвичайно важко.

Одного разу на виставу нам був потрібний маленький хлопчик. Мого сина запитали: «Будеш грати?». Першим його запитанням на це було: «А скільки ви мені заплатите?» . Я настільки здивувалася, а тепер розумію: а чого ж дивуватися? Дитина не хвора цим. Дитина просто в реальному світі реально мислить.

Якби вони зараз сказали, що вони хочуться займатись театром – я б не була проти.  Я б підтримала. Хоча у сина професія – архітектор. Це ж теж творча професія. Як буде далі? Не знаю.

Ви є викладачем в університеті, працюєте зі студентами. Як ви можете охарактеризувати сучасну молодь?

Молодь змінилась, тому що світ змінився. Ми колись взагалі не думали, скільки актор отримує зарплатні. У нас ніколи не стояло питання грошей. Була ідея. Зараз молодь більш практична. Вони хочуть займатись тим, що бажають, і вони хочуть нормально жити, існувати. Все таки матеріальна сторона переважає. Можливо, зараз молодь стала менше хворіти театром.

Карантин поставив на паузу життя багатьох людей. Як цей період вплинув на вас?

Дуже негативно. Це така порожня пауза, тупа і глибока,  яка заводить в таку депресію, в таку безвихідь, що ти вже сам не розумієш, що цінне і правильне. І найстрашніше від того, що так, як було раніше, вже не буде.

Прийшло розуміння того, що без театру дійсно можна прожити. Моя свідомість цього не хоче сприймати, і водночас розуміє, що це реально. І потім стає страшно: це що, я весь цей час жила ілюзіями? Якимось маревом? І що тепер? Але з іншого боку, я готова сперечатися. Тому що, на мою думку, суспільство не розуміє, що ми втрачаємо.

Ще колись давно було сказано: якщо хочеш завоювати народ, якщо хочеш поставити його на коліна – забери в нього мову і культуру. І тоді народ стане стадом, яке можна загнати в будь-яке стійло.

Культура – це наше нутро. Це те, що нами рухає. Це те, що ми думаємо. Якщо люди будуть духовно бідними, їм буде легше красти, брехати, спонукати до війни і розрухи. І ось від розуміння того, що культура під час карантину відкидається на останнє місце, стає дуже погано.

Про вплив карантину

Дуже негативно. Це така порожня пауза, тупа і глибока,  яка заводить в таку депресію, в таку безвихідь, що ти вже сам не розумієш, що цінне і правильне. І найстрашніше від того, що так, як було раніше, вже не буде.

…Від розуміння того, що культура під час карантину відкидається на останнє місце, стає дуже погано.

Де ви знаходите свій особистий спокій?

Я зараз скажу, можливо, не дуже зрозумілу річ, але  моя точка спокою  – в хорошій виставі, де мені комфортно. І я її чекаю. Напевно, я безнадійно хвора. Насправді таких вистав було багато.

Хтось медитує на природі, хтось медитує в самоті із музикою, а для мене хороша вистава – це своєрідна медитація.  Я медитую там, бо я проживаю те життя, яке я не можу прожити тут. Я набираюся сили, позитивних емоцій, навіть якщо я граю негативного героя. Можливо, магія акторської майстерності полягає в тому, що ти віддаєш свою енергію і отримуєш взамін, але отримуєш набагато більше.  Тому, моя медитація – на сцені.

Якщо б ви змогли повернути час назад, чи змінили б ви свою професію?

Ні, професію не змінила б. Я б змінила трохи відношення до своєї сім’ї. Там прогалини є. Але я сподіваюсь, що вони не відобразяться на житті моїх дітей.

Так, це було важко, було багато різних перепон, трамплінів, палок в моїх колесах. І зараз вони є. Не можу зрозуміти, чому люди так вчиняють? Можливо, і я так вчиняю? Значить, я на це заслуговую. Значить десь щось було не так. Тепер я це пожинаю. Ми ж не ідеальні, ніхто.

Яким, на вашу думку, повинен бути сучасний український театр?

З повним залом глядачів! Які б нові театральні форми не придумали б, але якщо людям це буде цікаво, якщо люди будуть ходити і буде повний зал, то це буде прекрасно! Ось таким і має бути сучасний український театр – з повним залом глядачів!

Про культуру

Ще колись давно було сказано: якщо хочеш завоювати народ, якщо хочеш поставити його на коліна – забери в нього мову і культуру. І тоді народ стане стадом, яке можна загнати в будь-яке стійло.
Культура – це наше нутро. Це те, що нами рухає. Це те, що ми думаємо. Якщо люди будуть духовно бідними, їм буде легше красти, брехати, спонукати до війни і розрухи.

Фото: Анатолій Мізерний, Олександр Харват.

Автори: Юлія Ганущак, Микола Циганюк.

Схожі публікації